Якщо пересічного громадянина України спитати про визначні дати історії новітньої України, то найпопулярнішою відповіддю виявиться День незалежності – 24 серпня 1991 року. Лише небагато хто згадає про 1 грудня 1991-го – день проведення Всеукраїнського референдуму, який по праву можна вважати справжнім днем юри­дичного народження України.

 

Слово «референдум» має латинське похо­дження: у перекладі з латині referendum – «те, що має бути повідомлено». Право визначає його як форму безпосередньої демократії, що застосову­ється для прийняття або затвердження шляхом голосування найважливіших рішень загально­державного чи місцевого значення.

 

Рішення референдуму, як правило, має най­вищу юридичну силу, повинно враховуватися всіма державними органами або безпосередньо породжує певні юридичні наслідки – прийняття нормативного акта, зміну статусу території чи держави тощо. Хоча відомі й так звані консульта­тивні референдуми, коли рішення не має прямої дії, а повинно бути реалізоване шляхом певної процедури – у цьому разі воно може залишитися нереалізованим.

 

 

Першим достовірно відомим референдумом вважають опитування, проведене 1439 року у швейцарському кантоні Берн. На розсуд народу було винесено питання про поліпшення фінан­сового стану кантону із запровадженням додат­кового збору на військові потреби. З XVII сто­ліття відомі референдуми на території нинішніх США – у 1640 році опитування відбулося в ко­лонії, що згодом стала штатом Массачусетс. На загальнодержавному референдумі в 1802 році у Швейцарії вперше в історії ухвалили конститу­цію. Неодноразово проводилися референдуми і у Франції XIX століття. З початком ХХ століт­тя ця практика набуває значного поширення у світі. 1900 року відбувся референдум в Австралії, 1902-го – у Норвегії.

 

Період між світовими війнами не лише став часом закріплення референдумів у законодавстві багатьох країн Європи та Америки, а й подарував чи не перші приклади використання «керованих» референдумів. Тричі їх проводили в Німеччині за правління Гітлера: у листопаді 1933 року саме загальнонародним голосуванням було прийня­то рішення про вихід Німеччини з Ліги Націй, у серпні 1934-го – про суміщення посад прези­дента та канцлера Німеччини і, нарешті, у квітні 1938-го – про приєднання Австрії до Німеччини.

 

Після Другої світової війни референдум став загальновизнаним елементом демократії і закрі­пився в конституціях майже всіх континентів.

 

Референдум: порядок денний

 

На розгляд референдумів виносять най­різноманітніші питання. Серед них – питання території або незалежності (такі референдуми часто називають плебісцитами). Так, 1946 року в Монголії на порядок денний поставили питання про приєднання до Китаю або збереження дер­жавної незалежності (майже 100% учасників під­тримали незалежний шлях розвитку), 1952-го на референдумі у Франції та Алжирі було вирішено долю Алжиру (70% віддали голоси за незалеж­ність колишньої колонії), 1989-го на Філіппінах проводили референдум щодо надання автономії південним провінціям.

 

Під час опитувань розглядають чимало кон­ституційних актів. Саме таким шляхом прийнято чинні конституції Франції (1958), Румунії (1991), Росії (1993), Польщі (1997) та багатьох інших держав. Останній приклад – минулорічний ре­ферендум щодо прийняття конституції Сербії.

 

За допомогою референдуму можуть прийма­тися рішення про схвалення або скасування зако­нів. Саме таким чином у Швеції в 1955 році вирі­шили перейти від ліво- до правостороннього руху; на італійських референдумах розглядали можли­вість скасування низки законів: про фінансування державою політичних партій (1978), про дозвіл на аборти (1981) тощо. У Швейцарії предметом рефе­рендуму двічі ставало питання про вступ країни до ООН (на першому, у 1986 році, відповідь була не­гативною, на другому, у 2002-му, – позитивною). З другого боку, у тій самій Швейцарії на референду­мі вирішувалося не лише доленосне питання про вступ до всесвітньої організації, а й питання про долю... підрозділу голубиної пошти швейцарської армії (такий референдум було проведено напри­кінці ХХ століття). Всього у світі протягом лише ХХ століття відбулося близько 500 референдумів, і «рекордсменом» за їх кількістю є саме Швейца­рія – там їх проведено близько 200.

 

Утім, проведення референдумів або ж їх від­сутність аж ніяк не може свідчити про рівень демократизму в державі. Скажімо, у демократич­них Нідерландах референдуму не проводили жодного разу, не знає загальнодержавних ре­ферендумів і двохсотрічна історія США.

 

 

Протягом 70-х років ХХ століття Україна пе­ребувала в складі СРСР. Згадка про референдум є в Конституції СРСР 1978 року. Стаття 5 передба­чала можливість винесення на загальнонародне голосування найважливіших питань держав­ного життя. Але до другої половини 80-х років ХХ століття питання про проведення референ­думів в СРСР навіть не поставало. Лише 27 груд­ня 1990 року було прийнято Закон СРСР «Про загальнонародне голосування (референдум СРСР)», що передбачив процедуру проведен­ня референдуму. Через три місяці – 17 березня 1991 року – на підставі саме цього закону від­бувся перший (і як згодом виявилося – єдиний) в СРСР референдум – про збереження союзної держави. Під час цього референдуму, у якому взя­ло участь 147 млн громадян СРСР, 76% учасників висловилися за подальше існування Радянського Союзу. На території УРСР за збереження Союзу також висловилася більшість населення.

 

Однак уже в серпні ситуація кардинально змінилася. 19 серпня 1991 року в Москві створюється Державний комітет з надзвичайно­го стану і починаються події, що згодом дістали назву «путчу».

 

24 серпня Верховна Рада УРСР приймає Акт проголошення незалежності України. Разом з Актом було прийня­то постанову, яка передбачала необхідність схва­лення цього документа на Всеукраїнському рефе­рендумі.

 

Референдум відбувся, і результат його виявився цілковитою протилеж­ністю весняному. Відповідь громадян щодо підтвердження Акта незалежності була стверд­ною – «так» відповіли понад 90% учасників опи­тування. Про важливість і необхідність цього референдуму свідчить і те, що тільки після того, як стали відомі його результати – 2 грудня 1991 року, – розпочалася хвиля офіційного визнання незалежної України іноземними державами.

 

 

Спроба державного перевороту в колишньому СРСР, здійснена ДКНС 19 серпня 1991 р., поставила під реальну загрозу курс українського народу на розбудову національної державності, утверджений 16 липня 1990 р. в Декларації про державний суверенітет України. Щоб уникнути ризиків, що виникли для України у зв’язку з державним переворотом, Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 р. урочисто прийняла Акт проголошення незалежності України, який визначив незалежність України та створення самостійної Української держави — Україна.

 

Утім, прийнятий Акт не був наділений відповідною юридичною силою, й Україна впродовж більш ніж трьох місяців залишалася невизнаною державою світу. Ситуацію потрібно було змінювати у такий юридичний спосіб, який би не викликав жодних сумнівів у світової спільноти щодо легітимізації проголошення незалежності України та сприяв визнанню міжнародної правосуб’єктності нашої держави. З цією метою було вирішено провести всеукраїнський референдум, оскільки саме ця форма безпосередньої демократії була найпоширенішою у світі щодо легітимізації незалежності держав.

 

Проведення першого в історії України загальнонаціонального референдуму було призначене Верховною Радою Української РСР на підставі Закону Української РСР «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. Попри певні сумніви у долі всенародного голосування, його результати були більш ніж переконливими — 90,3% громадян Української РСР проголосували «за» Акт проголошення незалежності України. Проведення цього референдуму отримало схвальну оцінку міжнародних спостерігачів, а його наслідки виявилися доленосними для України.

 

Уже 2 грудня 1991 р., без очікування офіційного оприлюднення результатів всеукраїнського референдуму, незалежність України у встановленому порядку була визнана Польщею та Канадою. З 1 грудня 1991 р. по 31 січня 1992 р. Україну як суверенну незалежну державу визнали понад 100 країн.

 

На підставі результатів всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. Україна першою з колишніх радянських республік заявила, що стосовно себе Договір 1922 р. про утворення СРСР вважає недійсним і нечинним. 8 грудня 1991 р. підписання Біловезької угоди президентами Росії, України та Головою Верховної Ради Білорусі юридично припинило існування колишнього Радянського Союзу.