П′ять років на передовій

Олег Жаріков родом із Запоріжжя, все життя прожив там. До війни займався ремонтами, працював на себе, жив звичайним мирним життям.

Коли почався Євромайдан, дуже хотів поїхати, проте не склалося – стримував побут, робота. Його погляди поділяла дружина: разом обговорювали буремні події, коментували новини, обурювалися несправедливості й раділи найменшому поступу Революції Гідності.

Коли відбулася анексія Криму, Олег зрозумів, що на цьому справа не закінчиться. Домашні справи відійшли на другий план, і всі думки були зайняті пошуком шляху, як піти на захист країни. «За державу обидно», – з посмішкою цитує він зараз персонажа з відомого фільму, таким чином пояснюючи почуття патріотизму, яке його охопило в той час.

Спершу звертався до військкомату, але його не взяли. Тоді вирішив йти добровольцем до одного з батальйонів, вдалося вийти на контакт з командуванням «Донбасу». На той час цей батальйон вже увійшов до складу Національної гвардії України. Через місяць тренувань Олег разом з іншими захисниками відправився на Схід. 30 червня 2014 року розпочалася його війна.

«Поряд зі мною воювати пішли близько 15 професійних військових, усі інші члени батальйону – такі ж добровольці, як я», – згадує Олег Жаріков.

До цього в житті з військового досвіду була лише служба в армії та любительські заняття стрільбою. Це допомогло добровольцю визначитися з військовою спеціальністю та стати снайпером.

Визволення Луганщини почалося з Попасної, де українська армія зустріла спротив: працювала ворожа артилерія. Відчувалося, що у числі противників не лише прості ополченці, які щойно навчилися тримати зброю в руках. Серед них були також професійні військові. Це Олег помітив по організації, їхній поведінці в бою.

Попасну було звільнено завдяки скоординованим зусиллям різних силових формувань. Події згадувати важко, адже з одного боку, минуло багато часу, а з іншого – гинули побратими: «У нашому батальйоні були втрати – 200-і та 300-і. У Попасній встановлений пам’ятник на їхню честь».

Дивувало, як блискуче ворожа пропаганда спрацювала на місцеве населення. Жителі Попасної спочатку з острахом ставилися до своїх рятівників. Та синьо-жовті шеврони й українські прапори частину людей заспокоїли. Вони зраділи, визволителям, пропонували їжу, воду, відпочинок. І щиро дякували.

«Дехто вірив, що ми дійсно їмо немовлят. Так людям розказало російське телебачення. Але, поспілкувавшись із нами, попасняни зрозуміли: ми такі самі люди, як і вони», – пригадує Олег.

Жителі чекали на українських військових, і завдяки їхній співпраці вдалося швидко визначити, де ховалися сепаратисти та оперативно зачистити місцевість.

Далі було жорстоке протистояння під час визволення Лисичанська: «Ми відпрацьовували околиці міста, «зеленку», поступово оточували. Я прибув як раз під визволення. У перший день українські військові змогли зайняти половину Лисичанська. Ми ночували у дитячому садочку. У місті працювали ворожі снайпери, і небезпека чатувала на кожному кроці».

Наступним було відпрацювання промислової зони, що складає значну частину міста. «Ватажки терористів добре розуміли: якщо не втримають «промку», а місто оточать наші, то їм нікуди буде дітися. Тому сепаратисти за чиєюсь командою зверху швидко покинули Лисичанськ», – поновлює Олег в пам′яті хронологію подій.

Тікали ворожі формування поспіхом, залишаючи по собі особисті речі, запаси їжі та медикаментів, зброю та навіть власні документи. На Лисичанському скляному заводі було виявлено штаб батальйону «Прізрак», яким командував нині покійний сепаратист Олексій Мозговий.

«На скляному заводі ми знайшли безліч доказів присутності російських військових. По-перше, я особисто зібрав близько півсотні їхніх документів, що вони чомусь покинули, по-друге, на всіх пакунках з провізією та ліками були етикетки, що свідчили про російське походження. Навіть була наклеєна символіка російської партії Жириновського «ЛДПР». Ці докази ми зафільмували на місці, тому що з нами на той час їздила знімальна група телеканалу «Еспресо». Досі в інтернеті можна знайти те відео. Звісно, документи я передав командуванню», – розповідає Олег Жаріков.

Про що думає військовий на війні? Як вижити, виконати бойове завдання, вберегти від загибелі бойових побратимів, захистити цивільних… Єдиний місток, що з′єднує з іншою реальністю, з мирним життям, – це дзвінок рідним. Нечасті й короткі телефонні розмови нагадують, за що саме точиться боротьба: за майбутнє своєї сім′ї, дітей та онуків у вільній країні.

«25 липня у моєї дружини День народження. Вона вдома чекала на мене. Час був важкий. Я мало спав, був у постійному напруженні, через те дуже переживав, що забуду привітати її зі святом. Просив усіх наших нагадати мені. Того дня в Лисичанську вдалося знайти місце, де ловить зв′язок, хоча воно й прострілювалося снайпером. Я сховався та подзвонив: живий-здоровий, все добре. Як і боявся, забув сказати найголовніше. Ввечері попросив хлопців з «Еспресо» записати привітання. Дружина знала, що знімальна група їздить з нами, тому постійно дивилася цей канал. Наприкінці вечірніх новин її чекав справній сюрприз. Мало не впала з дивану, коли побачила мене по телевізору!» – ділиться військовий сімейною історією.

Потім батальйон Донбас було направлено у Донецьку область. Був Іловайськ… Олег – один з тих, хто пройшов через пекло котла та вижив, але потрапив у полон. Цілих два місяці його тримали у будівлі СБУ в Донецьку. Своїм звільненням він завдячує наполегливості дружини, яка стукала в усі двері чиновницьких кабінетів. Лише особисті зв′язки одного з керівників міста дозволили обміняти Олега та ще чотирьох українських полонених на поранених росіян.

Вдома пробув недовго. Вирішив побутові проблеми, що накопичилися за час його відсутності, відновив утрачені документи. Улітку 2015-го знову пішов на фронт.

«Чому? Тому що моя справа ще не закінчилася»,– так просто пояснює Олег.

Службу він продовжив у 15-му Слов′янському полку Національної гвардії України. Цілих чотири роки Олег-«Жора» провів на бойових позиціях. За цей час об′їздив усю Донеччину й Луганщину – від Широкиного до Станиці Луганської. Має відзнаки Міністерства оборони, президентську нагороду, багато медалей від волонтерів. У бік останніх він висловлює особливу вдячність, адже це люди, які дуже підтримували захисників; особливо гостро їхня допомога відчувалася у важкі часи на початку війни.

За станом здоров′я звільнився зі служби у травні 2019 року у званні сержанта.

«Дружина каже, що якби не травма, я б досі воював. Мабуть, так», – погоджується Олег Жаріков. Бо війна на Сході досі триває.

Дякуємо та пишаємося!