Заступник командира роти полку «Цунамі» об’єднаної штурмової бригади «Лють», сєвєродончанин Олег, одразу після повномасштабного вторгнення став на захист свого рідного міста.

Для нього війна не настала у 2022 році, адже з 2014-го він подолав непростий шлях, щоб втілити свою мрію - стати спецпризначенцем. Що росія нападе на Україну - він відчував завжди, тож готувався заздалегідь, накопичуючи знання та досвід. Тепер же він мріє не просто повернутися до рідного Сєвєродонецька, знаючи, що зробив все для Перемоги, а й не допустити повторення таких подій у майбутньому.

Теперішній заступник командира роти полку «Цунамі» об’єднаної штурмової бригади «Лють» Олег (ім’я змінено – ред.) народився у Сєвєродонецьку. З дитинства майбутній захисник займався спортом та мріяв служити народові України.

Після армії (служив у Президентському полку Національної гвардії України – ред.) він без зайвих вагань приєднався до одного з підрозділів МВС України у Сєвєродонецьку, де у складі роти Патрульно-постової служби міліції патрулював вулиці рідного міста. Олег згадує, що в цей час постійно вдосконалював свою фізичну витривалість та привчав товаришів по службі до спорту. Він мріяв про те, щоб виконувати завдання у спецпідрозділі «Беркут». Але на той час останній базувався у Луганську, а через сімейні обставини він не міг переїхати туди. Тож на місці Олег робив зі свого підрозділу багатофункціональний та боєздатний орган.

У 2014 році підрозділ Олега перебував у Луганську, де на той час вирували мітинги сепаратистів та починалося захоплення державних установ. Він у складі ППСМ відбивав напад незаконних збройних формувань на Луганську обласну державну адміністрацію. У день народження Тараса Шевченка, 9 березня, незначна кількість луганчан з дітьми прийшла на площу біля пам’ятника Кобзареві, щоб вшанувати його пам'ять та прочитати вірші. У той самий час у парку навпроти тривав мітинг, де проросійськи налаштовані люди та перевдягнені представники російських спецслужб вигукували антиукраїнські гасла та закликали до захоплення ОДА.

«Того дня хтось спровокував бійку на площі, тож громадянам, які прийшли вшанувати пам'ять Кобзаря, довелося ховатися у пошуках порятунку за спинами правоохоронців, які стояли на захисті Луганської ОДА. У складі яких був і я», - згадує Олег.

Кількість мітингувальників, коли почалися зіткнення, перевищувала кількість правоохоронців у кілька разів. Пріоритет на той час у міліції був на захисті людей.

«Нашому підрозділу у прямому сенсі з боями довелося вийти з ОДА, а за кілька днів – і з Луганська. Бо будівлю МВС в обласному центрі захопили сепаратисти та представники російських спецслужб», - розповідає Олег.

Коли підрозділ Олега повернувся до Сєвєродонецька, вони одразу ж стали на захист міського відділу міліції.

«Сєвєродонецький міський відділ міліції – один з небагатьох, якому вдалося не допустити захоплення, зберегти озброєння та документацію. Знаєте, тоді я усвідомив, що прийшов мій час та водночас період випробувань. Я бачив, що мій патріотичний настрій розповсюджується і на товаришів по підрозділу. Я був упевнений у тому, що ніхто не зрадить присязі», - ділиться Олег.

Він згадує, що бої не вщухали й бойовики відступили від Сєвєродонецька та Лисичанська. Підрозділи міськвідділу міліції допомагали Збройним Силам України у проведенні стабілізаційних та контрдиверсійних заходів у місті, виявляти колаборантів.

У 2014 році Олег перебував в окопах чи на блокпостах, які знаходилися біля Сєвєродонецька, і де виявляли агентів рф та членів сепаратистських бандформувань. Поліцейський пригадує, що в той час вдосконалював свої оперативні навички. Спілкувався з людьми, які, можна сказати, стали його агентами. Саме вони допомагали боротися з залишками колаборантів та сепаратистів.

Після цього Олег пішов служити в один з оперативних підрозділів, де перебував до 2019 року. Проте він не полишав мрії вступити до спецпідрозділу - Батальйону поліції особливого призначення, тож не пропускав жодного тренування у спортзалі. Рівень фізичної підготовки бійців цього підрозділу дуже надихав його. Тож за першої можливості він приєднався до БПОП.

«За час перебування там я, не дивлячись на свій вік, пліч-о-пліч із колегами їздив на полігони, вивчав тактику, брав участь у багатьох змаганнях з силових та тактичних видів», - згадує він ті часи.

Неодноразово брав участь у затриманні озброєних злочинців та обороні передніх рубежів у селищі Катеринівка.

«Друзі та родичі постійно питали мене, навіщо я в передпенсійному віці дуже активно проявляю себе на службі. Але мене не полишало передчуття, що ситуація, яка склалася в країні, може перерости у щось більше. Аналізуючи новини, я розумів, що російське керівництво не полишить спроб захопити всю Луганщину», - каже Олег.

22 лютого 2022 року він заступив на добове чергування у складі свого взводу, де був заступником командира.

«Телевізор, який висів у караульному приміщенні, постійно нагадував про напругу. Дивлячись новини, всі поліцейські розуміли, що їм доведеться зіштовхнутися з ще більш небезпечнішою загрозою, ніж у 2014 році. Тому після закінчення добового наряду наш взвод залишився чергувати далі, облаштовувати позиції оборони будівлі ГУНП», - розповідає захисник.

Ніч на 24 лютого взвод Олега зустрів на позиціях біля будівлі ГУНП, де вони патрулювали та водночас переглядали нескінченні новини у своїх смартфонах.

Тієї ночі комбат підрозділу вишикував батальйон на території ГУНП.

«З дуже жорсткої промови всі зрозуміли, що почалася широкомасштабна війна – росія вторглася в Україну. Всі співробітники підрозділу стали на захист Сєвєродонецька разом зі ЗСУ. Оборона Сєвєродонецька була багатошаровою і підрозділи поліції були як на обороні позицій, так і всередині міста. Максимально проводили антимародерські заходи. Наш взвод зайняв окопи біля Щедрищевого, де нам довелося зіткнутися з артилерійськими обстрілами наших позицій. Той день не забуду ніколи. Окупанти з 9-00 до 15-00 проводили артобстріл позицій, де, на жаль, загинув мій побратим Максим. Великий уламок пробив йому серце», - згадує Олег.

Під обстрілами разом з товаришами вони виносили тіло побратима. Тоді цей взвод зазнав втрат вперше.

Олег згадує, як дивувався тому, що разом із ними знаходилися колишні студенти Луганської академії внутрішніх справ, які після 2-го курсу вирішили служити в БПОП.

«Ось здавалося – ніби нічого складного в утримуванні позицій немає, оскільки всі спецпризначенці стріляли з автоматичної зброї дуже влучно й всі були зайняті саме на утриманні позицій. Але все, як і всюди, вирішувала артилерія ворога, розбиваючи позиції поліції вщент. Ми намагалися використовувати знання рідної місцевості та міста, які допомагали в обороні. Та цим ділилися зі ЗСУ», - каже Олег.

Постійні артобстріли розбивали інфраструктуру міста вщент.

Ворог бив по гуманітарних хабах, центрах роздачі допомоги, де поліцейські допомагали волонтерам.

«Тоді я взяв службовий пікап та розвіз харчі по підрозділах. Під час однієї з таких поїздок я побачив, як люди були вимушені готувати на вогнищі на морозі якусь кашу в одному з кварталів. Тоді ми з напарником вирішили їм віддати ці продукти. Насипали їм тих вареників та пельменів. Це був жах. Люди були вдячні. У той час магазини вже не працювали», - розповідає Олег.

Евакуацією та наданням медичної допомоги теж довелося займатися, оскільки тільки у спецпризначенців були знання з тактичної медицини.

Трохи пізніше підрозділ Олега був вимушений відійти до Лисичанська, де продовжував робити свою справу. Також доводилося боронити оперативно-важливі мости через Сіверський Донець.

«Підрозділ БПОП одним з останніх поліцейських підрозділів вийшов з Лисичанська, де до кінця допомагав з евакуацією. Після був Бахмут, де несли службу на блокпостах, а пізніше - заходи з відновлення безпекового середовища у Лимані під час контрнаступу ЗСУ. До речі, ми з товаришем виявили перевдягненого у цивільний одяг російського військовослужбовця в одному з селищ», - ділиться Олег.

Перший штурм для Олега був в Кліщіївці, де він у складі групи штурмував одну з вулиць.

«Звичний вже для мого ока ландшафт розбитих будівель та купи сміття зустріли нашу штурмову групу. Поперед стояв розбитий будинок, а за ним знаходився підвал, в якому були укріплені позиції росіян. У мене в руці був шестизарядний гранатомет та споряга, яка важила десь 50 кг, але в той час я не відчував ваги та був сконцентрований на секторі, за який відповідав. Пересуваючись по уламках, періодично доводилося переступати через трупи росіян, які вже були «зіпсовані» температурою. У тому бою, звісно, ми перемогли», - розповів Олег.

Штурмовій групі Олега вдалося закріпитися на новій позиції.

«Страху та болю не відчував, оскільки не було усвідомлення, що все може закінчитися в одну мить. Були ціль та мета. Їх, насамперед, треба було досягти. Це й була справжня робота спецпризначенців, але якою ціною виборювались метри тієї Кліщіївки, я побачив та відчув особисто. У тому бою я отримав акубаротравму від FPV-дрона, який розірвався поряд», - каже Олег.

За цей час його нагородили нагрудним знаком «Знак пошани» від Міністерства оборони України.

«Мрія в мене одна – повернутися в європейське місто Сєвєродонецьк з його фонтанами, Льодовим палацом, НВО «Імпульс», ТРЦ «Джаз» та зустріти нарешті пенсію. Пишаючись, що особисто доклав максимум зусиль для Перемоги. І не допустити, щоб таке трапилось ще раз», – підкреслив Олег.

Про свій шлях, перший штурмовий досвід, бої у Кліщіївці Олег розповів в інтерв'ю журналістам  «Сєвєродонецьк онлайн».