Любов Бондаренко – мати чотирьох дітей. Працювала листоношею в селі Городище Марківської громади. Її родина жила спокійним та мирним життям – наводили лад в невеликій хатині, мали охайний двір, вели господарство.

Поки до села не прийшов «руський мір».

А разом з ним – цькування за мову, якою розмовляють люди, захмарні ціни та погрози. Про те, як жінка з чотирма дітьми самостійно подолаиа шлях з окупації – читайте тут.

- Що відбувалося в Городищі на початку повномасштабного вторгнення?

- На початку в самому селі обстрілів не було, але йшли колонами танки. Від дороги у нас там майже нічого не залишилося. Це страшно. 25 лютого я поверталася додому з роботи автівкою, зі знайомим – і нам на зустріч їде ця колона. Ми зарані її побачили, звернули в лісосмугу, аби там перечекати. Невідомо чим це могло б закінчитися, якби нас побачили. Тоді знайомі говорили, що ми в сорочках народилися.

- Як швидко з'явилася окупаційна влада?

Та одразу. Але питання в тому, що всі місця в цій «владі» почали займати колаборанти. Я була шокована, що люди, з якими ми жили пліч-о-пліч, спілкувалися, - ось так збиратимуться і їхатимуть до Марківки випрошувати собі якісь посади. Колаборанти ставляться до нас (людей з проукраїнською позицією) дуже негативно. Кажуть, що Україна не повернеться, «сидіть і мовчіть» - ось таке говорять нам.

- Як ваші діти себе відчували в окупації?

- Старші ще нормально. Важче було молодшим. До школи я їх не пускала – страшно було перший час. Але морально складно було всім – і мені, і дітям. Не можна нічого говорити, не можна музику слухати, дітям говорили представники «нової влади» російською мовою говорити.

- Коли ви прийняли рішення виїжджати?

- Ми з самого початку хотіли виїхати, але чоловік мене не підтримав. Він поїхав до росії,а я залишилася з дітьми. Остаточне рішення я прийняла, коли приїхав класний керівник старшої доньки і почав погрожувати. Вона закінчила 9-й клас і не планувала продовжувати навчання в школі, я хотіла забрати її документи. Але він сказав, - «нехай Женя йде до школи, ми документи не віддамо». Їм треба було зберігати чисельність і демонтрувати окупантам, що начеб-то діти в школах є і люди залишилися. Але ж насправді це не так. Почав погрожувати, що якщо не водитиму дітей до школи, то їх заберуть в інтернат.

- З чого почали підготовку до виїзду на підконтрольні Україні території?

- З початку нам треба було зрозуміти куди виїжджати. Мені допомогли волонтери благодійної організації «Прихисток», - знайшли хатину у Вінницькій області. Потім я довгий час відкладала гроші, допомагав чоловік. Бо в окупації ціни виросли в 5-6 разів. Для порівняння - упаковку масла я купляла по 600 гривень, якщо переводити. Велику допомогу ми отримали вже як переїхали сюди – на Вінничину. Гуманітарну допомогу нам надав Хаб Луганщини через «Укрпошту». Все необхідне, для того, щоб обжити будинок нам надали.

- Як зараз ви себе почуваєте? Як адаптувалися діти?

- Ми раді, що ми вдома. Тут наша мова, наші люди, є і луганчани. Діти швидко адаптувалися. Старша - Женя вже навчається в Умані на кухара-бармена, живе там в гуртожитку. 14-річна Олександра і 13-річний Владислав поки що не визначилися, ким будуть. Наймолодший – восьмирічний Дмитрик – ще перебуваючи в рідному Городищі, промовляв: «Доброго ранку, ми з України». І це було досить небезпечно. Зараз його день починається з: «Доброго ранку, ми в Україні!».

- Чи повернетеся ви після деокупації?

Невідомо, чи там залишиться там ще наша хатина. Майже одразу як ми поїхали, - сусіди розповідали, що приїжджали наші колаборанти – «нова влада», хотіли в наш будинок поселити росіян. Навіть сусідів, - ми з ними ділили навпіл  один будинок, -  просили переїхати в іншу частину села, бо родина росіян хотіли собі весь будинок. Ось так там зараз. Люди ще живуть, а їм байдуже.

Але, звісно, ми сподіваємося, повернутися до рідного дому – в Городище.