Володимир Коломайко – один із небагатьох волонтерів, що нині їздять на Луганщину, яка потерпає від постійних обстрілів.

Везе людям ліки, продукти, вмовляє їх евакуйовуватися та рятує тварин, ризикуючи життям. А віднедавна ще й носить в собі «шматочок руського миру» - так Володимир жартома називає уламок снаряду, який залетів йому під бронежилет під час евакуації. Вижив дивом.

Володимир розповів про поранення, знищену ворогом Макіївку на Сватівщині та історії порятунку людей.

росіяни – звичайні грабіжники. Викрали навіть білизну та шкарпетки.

Я став волонтерити від початку повномасштабного вторгнення рф. До цього спокійно жив в Макіївці, що на Луганщині, займався фермерством, мав невелике господарство з відповідною технікою. Але тепер все це вщент знищене ворогом.

Деякий час (десь до кінця березня) разом із родиною я перебував в окупації. Просто не встигли виїхати. В рідний будинок заселилися росіяни, а нас (батьків, мене та брата з дружиною) відправили жити до літньої кухні. І сказали мовчати, погрожували розстрілом.

У нас був гарний будинок та багато техніки. Але після перших таких «квартирантів» все було розграбоване. росіяни – це звичайні крадії. Для розуміння, в нас з будинку навіть шкарпетки та білизну викрали.

Нам вдалося виїхати, коли окупанти пішли десь в наступ і вже не повернулися. Ми швидко сіли в авто, взяли мінімум речей і всіма правдами-неправдами таки прорвалися до Лиману. Ми тоді не знали, чи там ще Україна чи вже також окупація. Зв’язку не було ніякого. Але сподівалися на краще. І дуже раділи, коли побачили там наших військових.

Не взяли до війська – будь корисним в тилу.

Ми з братом спочатку хотіли записатися в тероборону Київщини (туди вивезли батьків з окупації), але нам сказали – «хлопці, ви молодці, але зброї на всіх не вистачить». Тому поїхали до Дніпра, там ближче до дому – сподівалися бути хоч чимось корисними. Записалися до військкомату і почали волонтерити. Я вважаю так - не беруть до війська, то треба бути корисним в тилу.

Якраз стали телефонувати знайомі і просити вивезти з Лиману - тоді там тільки почали обстрілювати по-серйозному. А потім номер мобільного поширився і між незнайомими людьми. Першим таким здивуванням було, коли зателефонувала дівчинка десь з Європи і попросила забрати її батьків. А потім вже дуже багато дзвінків стало. Хтось просив завезти ліки, хтось забрати людей. І так я почав їздити чи не щодня. Кілька сотень цивільних точно евакуювали.

Евакуаційні автобуси – розверталися, а я все одно їхав.

Напочатку було складно з організованою евакуацією. Згадайте, скільки разів орки обстрілювали гуманітарні коридори і як багато було жертв. А я ж возив не лише цивільних, а й військовим – і вантажі передавав, і поранених хлопців забирав.

Тому реально розумів, що якщо не дістануся деяких місць, то туди не поїде ніхто. Було таке, що їхало кілька автобусів, росіяни починали накривати градами і ті розверталися,  а я все одно рушав далі. Страшно, звісно. Але в такі моменти про смерть якось не встигаєш думати.

Мотивує пекло, яке бачиш на передовій – хочеться звідти забрати усе й усіх.

Зараз, як такої, евакуації вже немає. Всі, хто хотів, вже виїхали. А тих, хто залишається там – не змусиш.

Зараз їздимо для допомоги військовим, рятуємо тварин – вони також повинні мати шанс вижити. Багато людей повиїжджали, а собак залишили на повідках, покинули худобу…

Те, що бачиш там – пекло. Це і мотивує їхати туди, бо хочеться звідти забрати усе й усіх.

Якось вивозив родину – чоловік з дружиною і двоє маленьких дітей, трьох і п’яти років. Віз їх до Дніпра. Зупинилися в Павлограді перепочити. Якось сталося, що я гучно грюкнув дверима і діти злякались – присіли за авто, немов ховаючись від обстрілів. Я навіть заплакав.

Або ще історія – забирав подружжя літніх людей, обом за 70 років. Їх будинок в 2014 році пошкодило від ракетного вибуху. Всі ці роки вони відбудовувались, робили ремонт, в січні 2022 віддали останній кредит – за телевізор. І тут – знову. Будинок знищило під фундамент. Дуже їх шкода.

«Шматочок руського миру» - уламок снаряду після поранення залишився в тілі

Здоров’я вже підводить. Я отримав контузію та поранення. Під Бахмутом ми забирали людей. Поки вони збирали речі – почався артобстріл русні. У цей момент уламок снаряду залетів мені під бронежилет – під руку. Не одразу зрозумів, що відбулося – всі забігли в укриття. А потім бачу – купа крові, почав втрачати свідомість. Ми тоді були з Ольгою Зайцевою – вона надала першу домедичну допомогу, було дуже багато крові. Хлопці військові допомогли посадити мене за руль автівки, і я в такому шоковому стані зміг доїхати до госпіталю. Лікарі говорили, що вижити в таких випадках вдається одному на мільйон – отже я ще тут потрібний.

Головне, що людей тоді таки вивезли – трьох бабусь та дідуся. А уламок залишився в тілі - такий собі «сувенір» від орків. Тепер цей «шматочок руського миру» завжди буде зі мною і нагадуватиме про те, хто наш ворог.