«Я вірний своєму театру»: Денис Пономаренко – актор Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру удостоєний звання «Заслуженого артиста України». 

Студентом Денис прийшов до театру у 2015 році  і до сьогодні залишається зі своїм колективом. 

Про нові підходи, історію театру та власну мотивацію працювати – Денис розповів в інтерв’ю. 

Вас удостоїли звання «Заслуженого артиста України». Це одна з найвищих нагород серед культурних діячів. Які емоції вона Вам принесла?

Це було дуже приємно і дуже несподівано. Бо з введенням віськового стану в країні було зрозуміло, що зараз не до нагород та відзнак. Тому я і не очікував, що це станеться найближчим часом. 

Насправді, я внутрішньо відчував що ще не доріс до цієї відзнаки. У моїй свідомості «Заслужений артист» - це якийсь дорослий дядько за 50 років, 30 з яких він працює в театрі. 

Але за останні два роки, з війною, це змінилося. Зараз я сприймаю відзнаку, як оцінку мого особистого вкладу в наш театр, бо я залишаюся вірним йому. Я гордий тим, що є частиною цього театру, бо він має дуже давню історію.  Театр, за іронією долі, все своє існування працює на «лінії вогню». Він був заснований у 1941 році і увесь час вистави ставилися українською мовою, навіть тоді, коли він базувався в одній будівлі із російським театром. І цим не можна не пишатися, це дійсно такий культурний острівець, який був певним протистоянням російським наративам у Луганську. 

Чи пам’ятаєте ви яким був цей російський театр? Чим саме, окрім мови, він відрізнявся від українського?

Тоді я, звісно, ще не працював у театрі, але часто був у ролі глядача. І я пам’ятаю, як порівнював їх. Якось на рівні інтуїції я дійшов висновку, що російський театр – він якийсь бутафорний, несправжній і трохи такий - нафталіновий. І відрізнялася дуже публіка. Вона мала вигляд якогось карикатурного варіанту богеми. Тобто, приходили якісь такі надмінні люди, дивилися на акторів, більше як на циркачів, які їх розважають. І я досі пам’ятаю один такий показовий момент, коли під час антракту якийсь чоловічок у буфеті, за чаркою із бутербродом, обговорював гру актора. Прозвучала ось така фраза: «а, так, я цього актора знаю вже 30 років, хороший». І мене якось так здивувало, що розмова йшла не про те, як він грає персонажа, як він передає емоції, не про саму виставу, а саме про те хто і скільки його знає. І в цьому різниця. 

А український театр був іншим. І публіка була інша – вона була «жадібна» до вистав, люди були емоційно заряджені, співпереживали, обговорювали виставу, а не акторів. 
І сам театр намагався давати глядачам не сотні разів відіграні вистави, а щось нове, шукав підходи, будував діалог.

Я був молодий, але відчував це. Тому я дуже радий, шо є частиною цього колективу. 

Сьогодні театр змушений працювати у релокації. І знову ж таки, Суми, де ви зараз розміщуєтеся знаходяться під постійними обстрілами росін. Які це ставить перед вами виклики, як перед актором? 

Звісно, наші вистави постійно переривають тривоги… Розуміємо, що у будь який момент може статися щось погане. Але особисто я намагаюся жити тут і зараз і викладатися так, як в останнє.

Загалом, як вам дався переїзд?

Ви знаєте, ми артисти театру, в принципі, дуже мобільні. Там де гастролі – там і ми.  Переїжджаючи з Сєвєродонецька до Дніпра, а потім з Дніпра до Сум, я не думав про те, що доведеться десь надовго залишатися.  

Ми справді сподівалися, що повернемося до свого театру і будемо його швиденько відновлювати. Я, коли виїжджали з Сєвєродонецька, взяв із собою будівельні інструменти, а коли побачив фото зруйнованого театру, перша думка була, - «добре, що взяв інструмент, зараз ми всі разом розберемо завали і будемо ремонтувати будівлю». 

Будівлю театру у Сєвєродонецьку було зруйновано прицільним танковим пострілом. Як гадаєте, чому окупанти стріляли саме по театру?

Руйнування нашого театру було для мене найбільш болісним моментом. Він був комфортними, просторим, він був нашим. Там було непогане підвальне приміщення, що використовували, як бомбосховище. Я знаю, що там ховалося багато цивільних, до того ж був і гуманітарний хаб. Але коли окупували ту частину міста – повністю зник зв’язок.

Відповідно, ніхто не знав де були люди, чи залишався там ще хтось і взагалі що там сталося. Спочатку з’являлися фото, де було видно пошкоджені вікна, дах, трохи фасад, - ми не одразу побачили реальні масштаби руйнування. Але потім один знайомий зміг зняти відео, де було вже зрозуміло, що відновлювати там немає чого – стеля впала в глядацьку залу.  

Ще згодом з’явилося відео, де якийсь танкіст розповідав з такою гордістю «журналістам», що він майстерно виконав завдання і спрямував прицільний танковий вистріл впритул нашого театру. І так само цинічно він обстріляв і житловий будинок поруч. За його словами там начеб-то були боєприпаси та укрїнські бійці. Але ми чудово знаємо, що там ховалися цивільні. 

Звідки сьогодні черпаєте мотивацію для творчості?

З думок про те, що ми маємо повернутися і відновити наш Луганський театр. Ми всі чудово розуміємо, що для повернення театру і цивільного життя має відбутися багато процесів. Навіть якщо рахувати терміни після деокупації, – то це роки. 

І також ми підтримуємо військових. Гастролюємо у госпіталях та військових частинах, закриваємо потреби наших колег і їх підрозділів. Це для нас вже така ж буденна справа, як сніданок або репетиції але в контексті інтерв'ю важлива інформація. Театр не лишається осторонь війни.

Тому важливо зараз не втрачати нашу надію, а навпаки – вилити її у творчість. Ми зараз шукаємо нові формати, підходи до вистав. Український театр сьогодні живий і він змінюється, а наша справа це відчувати і адаптуватися. Наш репертуар максимально різноплановий – це і драми, і комедії, і мюзикли, є молодіжні вистави.  Ми не стоїмо на місці. 

Чи думали ви про можливість переходу до інших театрів? Можливо, де більше оплата роботи?

Мені колись вже ставили таке запитання і я тоді абсолютно не роздумуючи, щиро відповів, що – ні. Я вірний своєму театру. Насправді, все що мені, як актору потрібно, Луганський театр дає. Це і різноплановість форматів про яку я говорив раніше. І різні ролі – до речі, я навіть більше люблю грати персонажів другого плану. Там більше простору для свободи. Головні персонажі, вони як правило до деталей продумані режисером і це ставить певні рамки для гри актора. А граючи другорядних героїв є більше місця для імпровізації і це цікаво. Це мій професійний ріст. 

Що далі?

Ви знаєте, сьогоднішні реалії такі, що будувати плани складно. Зараз ми тут, в Сумах. Ми маємо вистави, маємо прем’єри, маємо гастролі. Тому будемо розвиватися тут.

Наш театр сьогодні – це є вільність. Ми маємо куди рости. Ми можемо конкурувати з європейськими труппами у певних стилях. І ми маємо дуже потужний колектив. Кожен з нас зробив свій вибір і тепер ми в одному човні. Тому попереду, я впевнений, у нас ще багато цікавого.