Майї – 23 роки і вона одна з наймолодших волонтерів у «Схід-SOS».

Почала волонтерити ще з дитинства, коли виїхала з рідного Луганська. В 14 років збирала та сортувала одяг, який роздавала своїм землякам у Києві, допомагала мамі возити гуманітарку.

Вторгнення росіян забрало у Майї дитинство, а разом із ним і мрії – танцювати та навчатися у сучасному корпусі Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Дівчина змінила заняття народними танцями на допомогу людям. І тепер готова робити це, допоки рідний Луганськ знову не стане процвітаючим українським містом.

Про сором за зрадників, мотивацію та те, що дратує, Майя розповіла тут.

Волонтерство – з дитинства.

Моя мама активно брала участь у Луганському Євромайдані. Мені було 13 років тоді, але я чудово розуміла, що відбувалося. Я бачила наляканих людей, вони не знали що робити, як і ми. Але тоді ми вже познайомились із Юлією Красильниковою - вона була такою рішучою, зібраною, і моя мама з нею працювала.

Ми виїхали до Києва, коли почалося переслідування активістів Євромайдану. Відтоді я постійно спостерігала за діяльністю «Схід-SOS», їздила з мамою у відрядження, сортувала речі на гуманітарних складах, фасувала продуктові набори. Це можна вважати початком мого шляху волонтерства.

Зруйновані мрії та дитинство, яке забрала русня.

У 2014-му усе було вперше. А зараз, у 2022-му, ми вже знали, що робити і що це надовго.

Русня зруйнувала моє дитинство, всі плани, амбіції, а тому я вже знаю, як це – коли життя обривається. І це не жарти. В будь-який момент тебе може просто не стати.

Я займалася народними танцями, часто гастролювала з концертами по області. Мріяла виступати на великих сценах – в театрі або на фестивалях, але… прийшов «руський мір».

Хотіла навчатися у Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля. Було байдуже на кого, головне, щоб в ось тому новому корпусі, небесного кольору. Але і це реалізувати не вдалося. Росіяни забрали мрію.

24 лютого змінило життя знову.

Я працювала завідуючою відділенням у великому продуктовому супермаркеті, паралельно навчалась, але з початком вторгнення моє життя змінилося знову.

Коли все почалося, вже не ставало питання «Що робити?». Було питання - «Куди і кому?».

У «Схід-SOS» був заздалегідь готовий план на такі випадки. Ми знали куди їхати, куди телефонувати, що робити.

Спочатку доїхали до Обухова, де були люди з Лисичанська, Сєвєродонецька та Попасної. Ми почали думати, де їх розмістити. Врешті решт, вирушили колоною переселенців на Львів, потім на Ужгород, де згодом створили офіс.

Їхали близько трьох-чотирьох діб, зупинялися на ночівлю – спали на підлозі в школах, спортивних залах, амбулаторіях. Швидко налагоджували контакти, шукали кого де залишити, адже нас було досить багато – близько 50 осіб.

Коли вже доїхали до Ужгороду, зосередилися на координації, евакуації та забезпеченні людей гумдопомогою.

Запустили «гарячу лінію». Дуже багато мали дзвінків зі Щастя – телефонували із запитом на евакуацію. Почали приходити багато людей, які хотіли долучитися до волонтерства.

Сором за луганчан-колабораціоністів.

Евакуація та гуманітарна допомога стали одними із найпотужніших напрямів організації.  

Коли люди доїжджали до більш безпечних регіонів - ми хотіли надати їм максимальну підтримку. Дуже хотілося, щоб вони відчували, що їх там хтось  чекає, вони не самі. Бо я, як ніхто знаю, наскільки це потрібно, коли в тебе забирають все.

Зараз основна моя діяльність зосереджена на деокупації. Ми співпрацюємо з ДСНС (приємно, що майже в кожному регіоні є наші, луганські, рятувальники) по забезпеченню цивільного спокою на тих територіях, звідки вигнали ворога.

Часто їздимо на рідну Луганщину, доставляємо людям ліки, будівельні матеріали, продукти.

Дуже мотивує вдячність людей. Коли бачиш, як щиро вони радіють, як визирають наше авто, з яким теплом зустрічають – хочеться працювати ще більше.

Але буває і соромно. Буквально кілька тижнів тому ми були в деокупованому селі на Харківщині – воно майже пусте, але була одна бабуся, яка пережила окупацію. І вона нам розповіла історію, від якої я зла і до сьогодні. Каже, запитувала в окупантів: «Сину, ти чого прийшов? Хто тебе сюди кликав?». А він їй українською мовою відповідає: «Бабусю, так я з Луганська. Нам треба бути разом». І так прикро, що є ось цей стереотип, що ми такі всі «сєпари». Це не так. Сєпари є скрізь.

Працюватиму, поки Луганськ знову не стане квітучим українським містом.

Я навіть не замислювалася про те, щоб виїхати до Європи чи займатися чимось іншим. Я на своєму місці. Так має бути.

Звісно є виснаження. Особливо втомлює, коли є негативні фідбеки. Це дуже вбиває. Особливо пригнічує, коли говорять «та в цій країні нема, що робити», «треба валити з України», «треба залишити Донбас росіянам» - хочеться сказати: «Люди, агов! Ви вже так багато зробили, так багато життів за це віддали - почекайте трохи».

Я дуже хочу додому. В мене в Раївці жили дідусь з бабусею. Там дуже гарний дім із садом і дуже теплі спогади з дитинства. Дідусь помер і ми так і не приїхали на похорон, я дуже хочу поїхати на його могилу…

Хочу жити в Луганську. І я готова працювати, волонтерити, допомагати військовим, допоки моє рідне місто знову не стане українським, квітучим та сучасним.