Є професії від яких людство ніколи не відмовиться і рятувальник одна з них. До Дня рятівника, який в Україні відзначають 17 вересня, ми започатковуємо цикл розповідей про наших ДСНСників, які не зрадили присязі та продовжують нести службу для захисту безпеки українського народу.

Віталій Шахов, очільник пожежної частини міста Попасна, який разом зі своєю командою працював під постійними обстрілами росіян. Йому 36 років. Після служби в армії вступив до лав ДСНС і пройшов 16-річний шлях від рядового рятувальника до начальника міської пожежно-рятувальної частини.

У 2014-2015 роках він вже бачив на власні очі наслідки російських обстрілів та власноруч допомагав бійцям на позиціях гасити пожежі після вибухів ворожих снарядів. Проте, перше,  що згадує про війну  – 2 березня пекельного 2022 року.

Тоді під час чергового виїзду на пожежу до Віталія підбігла жінка та повідомила, що на сусідній вулиці влучили у житлових будинок, де мешкала молода жінка та троє дітлахів. Треба було діяти миттєво.

Перед його очима постала моторошна картина: одноповерховий будинок було повністю зруйновано.

«На мої крики ніхто не відповідав. Тоді я побачив посеред завалів жіночу руку. Пульсу в неї вже не було. Потім ми почали розгрібати залишки будинку у пошуках дітей, кликали їх. Дякувати Богу ми витягли двох переляканих дітей, які через жах не могли вимовити ані слова. Третьої дитини не було. Я картав себе через це і вважав, що недостатньо ретельно перевірив руїни», – пригадує Віталій, – «За щасливим збігом обставин, третя дитина знаходилась у бомбосховищі. Коли я дізнався про це, з мого серця впав камінь».

Про початок «своєї війни» згадує так. За іронією долі ввечері 23 лютого команда попаснянських вогнеборців здобула срібні медалі з футзалу у сєвєродонецькому Льодовому палаці, який згодом був тотально зруйнований «визволителями». Окрилені успіхом, хлопці повернулися до рідного міста.

«Я прокинувся наступного ранку традиційно о 5:30. Звернув увагу на декілька пропущених дзвінків на телефоні. Втім спочатку вирішив ввімкнути телевізор. На екрані я побачив як палають міста. Відкривши вікно я почув знайомі звуки обстрілів, проте анітрохи не здивувався. Життя у прифронтовому місті змушує звикати до цього», – пригадує рятувальник.

Згодом бійці ДСНС отримали розпорядження про початок посиленого режиму несення служби. Усі наявні автомобілі були приведені у повну готовність – заправлені паливом і наповнені водою, а з резервів виділено усе наявне спорядження.

Для команди почались гарячі дні. Наступного дня окупанти поцілили у Попаснянський АТП, вівся вогонь по Комишувасі. Саме у цей момент до вогнеборців приєдналися двоє ветеранів ДСНС, які за покликом серця прийшли, аби допомагати бригаді. Потім на щастя ненадовго запанувала тиша. У цей час рятувальники розгортали польову кухню, а також разом з персоналом місцевого вагоноремонтного заводу облаштовували бомбосховище на підприємстві, яке згодом стало рятівним місцем для сотень містян.

З вечора 2 березня розпочались  «недитячі» обстріли. Тоді ж росіяни почали рівняти із землею житлові райони міста. За добу було здійснено 15 виїздів на ліквідацію займань. І це не рахуючи місця влучань у будинки, де пожеж не виникало, а також тих, хто не міг додзвонитися, адже мобільний зв’язок був вкрай поганий.

Наступного дня росіяни поцілили у газорозподільчий центр через що масштабний вибух зруйнував багато осель попаснян. Тоді Віталій прийняв рішення перевезти родини рятувальників до пожежної частини, де вже і самі ночували з початку повномасштабного вторгнення.

Подальші дні для вогнеборців стали вкрай тяжкими. Постійні обстріли росіян супроводжували бригади рятувальників, які евакуйовували людей до бомбосховища, розвозили гуманітарну допомогу та гасили численні займання. Після прильотів російської артилерії будинки руйнувались та блокували шляхи сполучення. Через що Віталій з командою мусив їздити на виклики значно довшими маршрутами. За його словами, пожежні машини були мішенню для артилерії «визволителів». Так було втрачено дві з чотирьох автоцистерн, а також вантажівку.

Коли у місті почались міські бої, запаси води для пожежогасіння були вичерпані, а найближча водойма була на відстані дев’яти кілометрів, він зателефонував до керівництва та запросив дозвіл на евакуацію. Потім він зібрав команду рятувальників та повідомив, що їх переводять до Павлограда на що почув одноголосну відповідь хлопців – «куди частина, туди й ми».

«У свої 36 років я не вважаю себе старим. Проте 70 % особового складу нашої частини – це хлопці віком 25 років і молодше. Це справжні бійці, професіонали та патріоти, які неодноразово доводили свою мужність у найкритичніших ситуаціях. Мені з ними дуже пощастило, адже жоден з 45 рятувальників не зрадив присязі на вірність Україні та не залишився в окупації. Я маю за честь служити разом з такою молоддю», – зазначив Віталій.
У нього, на відміну від керманича «еленерії», є далекоглядні плани на відбудову Попасної. Він зазначив, що готовий жити у звичайному наметі та працювати разом з хлопцями над розбором завалів рідного міста, аби тільки над ним замайорів жовто-блакитний стяг.