До подій 2014 року випускник місцевого технікуму, технологічного інституту, колишній працівник «Азоту» Олександр Моісєєнко не був відомим як волонтер. Хоча створені ним залізні скульптури у стилі техно-арт вже багато років прикрашають його рідний Сєвєродонецьк.

Проте, згадуючи події першої половини 2014-го, колишній військовослужбовець каже: «Як можна було допомагати бойовикам, якщо 20 років тому ти присягав вірності народові України?»

За час окупації незаконними збройними формуваннями місто майже не постраждало. Допомоги потребували жителі сусіднього Лисичанська.

24 липня, знаходячись поблизу мосту через Лисичанськ у районі заводу «Пролетарій», Олександр побачив десятки людей, які пішки прямували у Сєвєродонецьк. Серед них – напіводягнені діти та старі. Він одразу почав телефонувати знайомим, які змогли би налагодити транспортний зв’язок, щоб хоч якось допомогти цим людям.

Водночас Олександр узяв перших пасажирів, на місце коло водія сів шахтар з апаратом Ілізарова на нозі. На мить повернувшись до нього, водій побачив криваві мозолі на руках. «Ніколи не гадав, що зможу бігати на милицях», – сказав лисичанин. На питання «Навіщо?» той відповів коротко: «А тому що бойовики в спину стріляли…»

Потім Олександр Моісєєнко дізнався, що у тих, хто залишався в Лисичанську, існувала проблема з нестачею продуктів харчування, зокрема, хліба.

Через той міст вже не пропустили, тож, хліб повіз на свій страх і ризик через ще не розмінований міст поблизу колишнього заводу «Лисичанська сода». Тричі хотілось повернути назад, але ж люди потребували допомоги. Тож, обережно, повільно, намагаючись не з’їжджати зі сліду від гусениці БМП, Олександр все ж таки привіз першу партію свіжого хліба у Лисичанськ. Вже на зворотному шляху, представившись волонтером, поспілкувався з українськими військовими та сказав, що хоче організувати регулярну безоплатну поставку хліба.

«У це важкий час гроші та харчі для жителів сусіднього міста надходили від багатьох небайдужих сєвєродончан», – зауважив Олександр Моісєєнко.

Матеріально-технічне постачання військовослужбовців на ту мить ще не було налагодженим. Тож, з настанням осені, майстру по металу стало зрозумілим, що нашим бійцях необхідні обігрівачі. Звичайна армійська буржуйка розрахована на вугіль. Топка в неї дуже маленька – дровами обігріватися дуже не зручно. Олександр запропонував трохи іншу конструкцію – з закріпленим горизонтально пропановим балоном, що дозволяє більш ніж вдвічі збільшити діаметр топки і опалювати навіть колодою. Також на поверхні такого пристрою військові можуть розігріти їжу. Є там і гачки для просушування взуття та одягу.

За ці три роки разом з друзями Олександр виготовив 131 таку буржуйку, останню з яких вже наприкінці листопада 2017-го. Серед його ідей – і виготовлення верстатів для великокаліберних кулеметів. Вони менш функціональні, ніж виготовлені професійно, але значно дешевші за собівартістю.

«Волонтерська діяльність не була би можлива без підтримки сєвєродончан. Я – лише автор та виконавець, реалізація кожної ідеї – за людьми», – підкреслює він.

Стосується це і його захоплення техно-арту. Першою встановленою у місті роботою автора став один з персонажів народних казок, який вже майже п’ять років прикрашає вулицю Курчатова.

А серед улюблених робіт автора – фотоапарат, павич, великий метелик, велосипед, на фоні яких завжди багато бажаючих сфотографуватися. Декілька виробів прикрашають перехрестя бульвару Дружби народів та вулиці Єгорова. Особливо популярна розташована там карета з лежачими поряд підковами – мов би, кінь роззувся та пішов. Декілька робіт з’являться у наступному році, перша з яких вже навесні.

Зараз його невеличка, але добре обладнана, майстерня, що розміщується у гаражі за містом, майже безперервно працює на користь Збройних Сил України. Проте, коли знаходиться вільний час, Олександр приділяє його творчості.

Для нас з вами!