Бої за Сєвєродонецьк тривали майже 4 місяці - з 28 лютого до 24 червня 2022 року. 26 травня 2022 року ворог дістався міста, почалися вуличні бої. 24 червня 2022 року українські підрозділи організовано залишили частину промзони Сєверодонецька. За цей рік були неодноразові сподівання, що місто ось-ось звільнять, особливо восени минулого року. Проте поки цього не сталося.

Однак за цей рік проводилася певна робота, вироблявся алгоритм дій при поверненні міста, залучалася міжнародна допомога. Ця діяльність триває і надалі, поки містяни продовжують вірити у звільнення рідного Сєвєродонецька.

Керівник Сєвєродонецької МВА Олександр Стрюк розповів «Сєвєродонецьк онлайн» про окупацію міста, до чого готуватися після його звільнення та окреслив перспективи.

- Чи було перед початком вторгнення рф передчуття?

 - Знаєте, такого особливого передчуття не було, оскільки все ж таки напередодні були заяви і Президента, і Уряду, і Віцепрем’єрка приїжджала до Луганської області, відвідувала прикордонні райони, лінію розмежування. Був якийсь острах, але передчуття, що будуть активні бойові дії й таке горе – не було. До того ж була певна впевненість у захищеності, оскільки напередодні на територію громади зайшла ціла бригада Нацгвардії, яка розквартирувалася там. Тобто ми бачили і підготовку, і посилення оборонних ешелонів. Тому певна робота, звісно, проводилася. Але була певна впевненість у стабільності ситуації.

 - Але 24 лютого, як неодноразово згадували мені в інтерв’ю сєвєродончани потім, виявилося, що достатньої готовності не було. Та ж ситуація з військкоматами, коли чоловіки не знаходили там нікого… -

 - Ми робили все необхідне для того, щоб організувати оборону міста, у тому числі спільно і з військовим командуванням, і з обласною адміністрацією. Основний акцент, звісно, було зроблено на евакуації людей, на оповіщенні, мінімізації тих ризиків, які могли виникнути у зв’язку з військовими діями. Разом з тим ми розуміли, що необхідно забезпечувати життєдіяльність міста, і, звісно, обороноздатність. Це взаємопов’язані речі.

 - Сєвєродонецьк протримався майже 4 місяці. Коли з’явилося відчуття, що все, втримати неможливо?

 - Адміністрація перебувала в місті до останнього, поки можливо було фізично перетинати останні з залишених мостів. Попри пошкодження. Поки в місто ще можливо було проїхати, адміністрація у Сєвєродонецьку знаходилася. Звісно, коли вже частина міста була зайнята передовими загонами росіян та кадирівцями, вона була змушена евакуюватися з міста.

 - За цей час були сподівання, що ось-ось місто звільнять? Наприклад, восени?

 - Звісно, були сподівання. Вони й зараз є. Ми чекаємо на звільнення міста, на можливість туди повернутися і зайнятися його відновленням.

 - Зрозуміло, що домом місто вам навряд чи стало, але ви звикли до нього?

 - Чому не став домом? Він став домом для мене, тому що я прожив у ньому майже 2,5 роки. І працював, і було видно результати цієї роботи. Найпростіше це побачити у зовнішньому вигляді міста. А те, що стосується ставлення до самого Сєвєродонецька – дуже приємне, комфортне для проживання місто.

 - За цей час з’явилися улюблені місця?

 - Так, певні місця. Мабуть, те, що давало відпочинок і спокій - стара частина міста. Дуже приємно було прогулюватися вечорами там.

- Ви готові після деокупації надалі там працювати?

 - Я очікую і сподіваюся на як скоріше звільнення міста та можливість відновити його принаймні до довоєнного стану. А задача максимум – зробити його кращим і сучаснішим.

 - Зараз вже створюються резерви для цього?

 - Безумовно, ми створюємо матеріальний резерв для того, щоб можна було повернутися й одразу розпочати відновлювальні роботи. Закуповується спеціальна техніка, обладнання. Розроблений план відновлення роботи органів місцевої влади на місці. Є алгоритм певний, за яким буде повернення всіх структурних підрозділів адміністрації та підприємств для забезпечення життєдіяльності міста. Так, безумовно, все це є. Створюються і запаси, і людський резерв опрацьовується. Це ж не просто заїхав керівник і місто почало відновлюватися. Ні. Це й сформовані бригади на момент деокупаціїї, які їдуть у першому ешелоні. Це і за напрямками діяльності - медицина, соціальна допомога. Все, що необхідно для того, щоб місто почало функціонувати, ми передбачаємо й працюємо над цим.

 - Чи вдалося за цей рік зберегти команду?

 - Ядро місцевої ради, адміністрації – воно збереглося й готове повертатися, Принаймні, у тій мінімально необхідній кількості, яка буде потрібна у перші місяці. Списково ми сформували штат людей, які повертаються у перших ешелонах.

 - Ми розуміємо, що повернення буде складним. Місто потрощене. За деякими прогнозами, світла не буде рік. Проблеми з водою. До чого ще готуватися містянам?

 - Це низка питань, проблем. У першу чергу, ви правильно сказали, це відсутність світла. І ми маємо передбачати, що ми його повинні генерувати самі. Це і генератори, і ведемо пошук тимчасової мобільної електростанції. Працюємо з міжнародними організаціями. Тому що нам буде треба забезпечувати подачу води, життєдіяльність всіх основних напрямків міста. Це зрозуміло. Це закупка палива, потужних генераторів. Проблема з водою, безумовно, буде. І з питною водою, зокрема. Задля цього ми також працюємо з міжнародними організаціями, з центральними органами влади, надаючи свої потреби, частково вони в нас вже зарезервовані.

Інша проблема – зруйновані очисні споруди. Тому відновлення каналізації – одне з пріоритетних завдань, яке необхідно буде вирішувати.

Це також зв'язок, без якого неможливо буде функціонувати місту. Відновлення мобільного й кабельного зв’язку розтягнеться на декілька місяців.

Тому це низка таких питань, які обговорюються постійно. Є певні напрацювання по їхньому вирішенню. Ми очікуємо тільки деокупації. А далі, я думаю, що відповідно тих алгоритмів, які ми розробили, все буде відновлюватися.

- За цей час ЗСУ звільнили ряд територій. Чи були там, переймали досвід?

 - Безумовно. І на території Харківської області ми були. Переймалися досвідом Херсона, акумулювали його, опрацьовували. Все, що можна застосувати з позитивних прикладів, а також з тих помилок, які були здійснені, ми враховуємо. Постійно намагаємося отримувати інформацію, що і яким чином організовано.

 - За найкращими підрахунками, для того, щоб знов можна було вибратися на пікнік у Сєвєродонецьку, доведеться чекати 10-15 років. Рахували, скільки часу може піти на розмінування?

 - Треба розрізняти гуманітарне розмінування і вибухотехнічне. Останнє здійснюється спеціальними підрозділами збройних сил і ДСНС. Ми все ж таки сподіваємося, і опрацьовуємо це питання зі службою надзвичайних ситуацій, і з військовими, щоб це було якомога швидше. Принаймні, це стосується критичних об’єктів інфраструктури. Таких ключових вузлів функціонування міста. І вони мають бути оглянуті та розміновані в першу чергу. Те, що стосується гуманітарного розмінування – це лісосмуги сільгоспугіддя, навколишня територія – так, це проблема, яка може розтягнутися на декілька років. Але все ж таки ми маємо більш наближені перспективи.

 - За цей час постійно проводиться робота з міжнародними партнерами. Чи немає в них втоми від нас?

 - Я б не сказав, що втома. Є перегляд ситуації й зосередження зусиль. Все ж таки наші міжнародні партнери вбачають доцільність акумуляції зусиль на відновленні, на пошуку донорів та забезпеченні процесів вже на деокупованих територіях. Те, що стосується гуманітарних хабів, так, значно скоротилася допомога тими ж продуктовими наборами, іншими групами товарів. Вона є, але не в тій кількості, як надходила у 2022 році. Як довго це продовжуватиметься – ми працюємо над цим і намагаємося розмовляти з нашими партнерами про те, що ця допомога нашим людям необхідна. Попри те, що частково вони асимілювалися в інших регіонах України. Понад рік – зрозуміло, що хтось десь влаштувався на роботу, хтось змінив свій звичний уклад життя, але все ж таки люди потребують допомоги, адже вони втратили майже все.

Разом з тим, ми ведемо ромову з нашими міжнародними партнерами, зокрема, з містами-побратимами та новими партнерами, яких ми знайшли в ході відвідування різноманітних форумів, зустрічей. Ми акцентуємо увагу на тих ключових аспектах життєдіяльності міста, які потребують відновлення. Це очисні споруди, теплокомунпідприємства. Ми розуміємо, що прийде деокупація і нам треба буде входити в опалювальний сезон, забезпечувати теплом хоча б по мінімуму. Те, що вдасться відновити на момент осінньо-зимового періоду. Це стосується постачання води, оскільки на момент деокупації ми не можемо загадати, в якому стані будуть наші водозабори. Тому це комплексні рішення, які ми шукаємо та які ми пропонуємо міжнародним партнерам для донації й підтримки міста.

- А як повертати людей вже думали?

 - Досить складно сказати, який відсоток повернеться. Ми розраховуємо, що наші люди будуть повертатися, оскільки хай там як, як би не пристосувалися на нових місцях, але ж рідний дім - то краще. Для того, щоб люди повернулися, ми розуміємо - треба створювати робочі місця і нові виробництва на території громади. Навряд чи відновить «Азот» своє виробництво, враховуючи, що обладнання вирізано, вивезено, а інфраструктура самого заводу зазнала дуже значних руйнувань. Тому ми ведемо переговори з українськими великими підприємствами, пропонуємо їм відкривати представництва й виробництва на території міста. Є розуміння зі Східноукраїнським національним університетом ім. В. Даля, який опрацьовує з наукової точки зору можливості розвитку промислового виробництва, технічної галузі на території міста, оскільки воно спеціалізоване на цьому і завдяки своєму розташуванню, і фактично людському потенціалу, який вихований у Сєвєродонецьку. Це здебільшого інженери-хіміки. Тому, звісно, орієнтація міста – це хімічна галузь, а вже які це будуть виробництва – над цим ми працюємо й пропонуємо в тому числі нашим міжнародним партнерам Сєвєродонецьк як свого роду технологічний парк, в якому можна запроваджувати й розвивати нові технології.

 - Багато хто з експертів каже, що оцей наратив «Сєвєродонецьк – місто хіміків» піде в минуле. А ви як думаєте?

 - Ви знаєте, я думаю, що й у майбутньому нікуди не дінеться оце «Сєвєродонецьк – місто хіміків». Це історична традиція. І той людський потенціал, який пов’язаний з містом, це наші видатні вчені-хіміки, це наші інженери. І я думаю, що це - майбутнє міста.

 - Чи є в вас інформація, скільки дітей окупанти вивезли з міста?

 - На жаль, інформація дуже обмежена й вона не завжди правдива. Якщо казати про повну окупацію міста, то в ньому залишалося трохи більше тисячі дітей. Разом з тим, дітей вивозили то на оздоровлення, то в якісь табори. Наразі у нас немає підтвердження інформації, що вони всі повернулися. Звісно, це потребуватиме аналізу, збору фактів. Але можливо це буде зробити тільки після доступу на територію, оскільки немає зв’язку з містом. Навіть зараз вся інформація доходить до нас, коли люди виїжджають десь поруч і можуть зателефонувати. Враховуючи острах і прискіпливе ставлення спецслужб «лнр», тотальний контроль, люди банально бояться розмовляти.

 - А яка інформація взагалі надходить звідти? Які настрої?

 - Якщо не брати роспропаганду й ті щасливі ролики, що знімаються – то свято провели, то з прапорцями побігали, то вікна повставляли, попри їхній розмір – загальний вигляд Сєвєродонецька – місто-привид. Якщо людей майже немає на вулицях, про що може йти мова? А ті, що знаходяться, вони в пригніченому стані.

 - Ще одне питання, яке зараз обговорюється – примусова паспортизація. Яка ситуація у місті?

 - Наразі намагаються давати російські паспорти, прив’язуючи людей до соціальних виплат, отримання зарплат, адміністративних послуг. Банально – для того, щоб виїхати з міста і пересуватися по Луганській області, окупованій, треба отримати в місцевій окупаційній адміністрації перепустки, довідки. І це все видається тим людям, які мають місцевий документ громадянства. Але це все фейкові документи, бо вони за межами Луганської області не дійсні. Мабуть, тільки до Донецька з’їздити чи в росію. Навіть в росії ці документи мають певні позначки та не є рівноцінними з російськими.

 - А чи є відповідальність?

 - У кожного свої підстави отримувати чи не отримувати ці паспорти. Я б сказав так – наші люди, які дійсно очікують приходу України, повернення законів своєї країни, мають в першу чергу думати про свою безпеку і зберігати своє життя та здоров’я. А там вже яким чином їх змусили взяти той паспорт - об’єктивно, я думаю, це буде розглянуте пізніше. Але яка може відповідальність в людини, яку примусили щось робити проти її волі?

 - Чи залишаються шляхи, якими можна виїхати?

 - Досить небезпечні. Через росію або Балтику зможуть виїхати ті, хто зумів зберегти українські документи. Це досить складно. Майже неможливо.

 - Що найважче бачити в окупованому місті?

 - Найбільше боляче побачити, як задурюють дітей наших. І під музику, фанфари й кульки повітряні роздають паспорти дітям. Оце, мабуть, найважче. Руйнування, ті біди, як спіткали місто, вони вже є зрозумілими й ми це все бачили. А ось намагання перекроїти нове покоління, їхні мізки - це найважче.

 - А вандалізм? Навіть на могилах наших героїв…

 - Це варварство, яке важко пояснити. Але з іншого боку це зрозуміло, тому що нічого святого у людей немає. Все повернемо, все відбудуємо.

 - Що боїтеся побачити після деокупації?

 - Ми мали певну картину, коли місто вже знаходилося на межі повної окупації. Розуміли ті жертви, яке поніс Сєвєродонецьк. Мабуть, є острах побачити ще більше жертв. Встановити більше зниклих людей, що постраждали вже від безпосередньо окупантів, які захопили територію. Вони потім знущалися з тих людей, які були змушені залишитися, але були патріотично налаштовані до України й не змінили своїх поглядів. Мабуть, такий острах є.

- Ваша найбільша мрія стосовно Сєвєродонецька?

 - Мрія – це сучасне місто, яке себе забезпечує і енергоносіями, і водою, і має можливості до розвитку на майбутнє. Зі сталими й впевненими перспективами.

 - Думаєте, зможе з таким сусідом?

 - Зможе. Чому ні? Ізраїль має достатньо ворожнечі стосунки з сусідами, але разом з тим це квітуча й сучасна держава. Чому ми не можемо бути принаймні такими ж?

Маємо гуртуватися і готуватися до повернення. Наше основне завдання – відновити роботу міста, відбудувати його. А ті ідеї, які є у громаді по відновленню, по запровадженню якихось виробництв – це те, що необхідно. І це спільна справа, яку ми маємо зробити разом.

https://sd.ua/news/19393