Іван Шибков – 35-річний викладач іноземних мов та зарубіжної літератури однієї зі шкіл Лисичанська. Він захоплюється футболом, фотографією та створенням відео. За сумісництвом він надає допомогу нашим військовим протягом восьми років і сором’язливо переконує, що слово «волонтер» по відношенню до нього є неприйнятним.

Справжнім волонтером він вважає свого покійного батька, який і започаткував у 2014 році сімейну справу із допомоги захисникам. «Мені було ніяково, коли я бачив, що він знаходить час, сили та засоби, аби підтримувати бійців на передовій. Тоді ж і я вирішив, що мені необхідно робити щось корисне задля нашої перемоги», – розповів освітянин.

Перша поїздка на фронт у серпні 2014 року пройшла для нього вкрай напружено, адже військовослужбовці через укорінені стереотипи не одразу збагнули, що на Сході також є люди, які люблять свою країну та воліють допомогти її захисникам. Переконавшись, що перед ними стоїть та сама людина – для Івана розпочався період клопіткої роботи. Волонтерський рух початку війни носив стихійний характер і був націлений на базові потреби бійців – воду, їжу, тютюн, шкарпетки, засоби особистої гігієни тощо. Коли цей етап було подолано, а армія почала закривати потреби і виходити на якісно інший рівень, його батько вирішив присвятити час ремонту генераторів, бензопил та автомобілів з передової.

24 лютого зустрів його гуркотом гармат, яких жителі Лисичанська не чули вісім років. Після короткої телефонної розмови з побратимами та членами сім’ї було прийнято рішення про евакуацію родини. Йому, батьку трьох дітлахів, були відкриті двері для еміграції та безпечного життя у Франції, поряд з дружиною, проте він залишився, оскільки вважав, що його допомога буде необхідною. Він приїхав до Коломиї та почав працювати у місцевому волонтерському центрі, який 28 лютого нагадував мурашник, де без перебільшення працювали тисячі людей.

Не обійшлось тут без зрад і розчарувань у людях. Хрещений його дитини, людина, яка носила вишиванки та на усі свята крокувала вулицями з жовто-блакитним стягом, виїхала до Криму. Там цей палаючий патріот викладає фотографії свого буденного життя з приписом «Ялта-город счастья», коли у його рідне місто поринуло у справжнє пекло. Він виходив на контакт з Іваном із запитанням як у нього справи і що відбувається в Україні – волонтер відповів стримане «війна» на що його колишній друг сказав «буває». Дійсно, буває.

Не став виключенням його друг-контрактник, який був також близькою йому людиною. У перші дні війни він облишив зброю, позицію та побратимів, перейшовши на бік окупанта.

Коли Київський напрямок наступу ворога був повністю блокований, а його сили відкинуті – почалась широкомасштабна битва за Донбас. Іван усвідомив, що буде більш корисним ближче до дому та розпочав курсувати за маршрутом Дніпро-Лисичанськ, де він розвозив допомогу бійцям та цивільним, а на зворотному шляху евакуював місцевих.

З того часу він залучав кошти, координував логістику з іншими волонтерськими групами. Завдяки його роботі бійці місцевої самооборони отримали понад 30 комплектів бронежилетів 4 класу захисту та стільки ж касок, купляв захищені телефони, повербанки та сонячні панелі тощо.

Найтяжче, за його словами, було з евакуацією цивільних з Лисичанська: «Мені, як освітянину, було важко дивитися на дітей у місті, які стали заручниками недолугих батьків. Одна справа, що вам байдуже на власне життя, проте дайте можливість дітям бути подалі від війни. Цього я досі не розумію». Він розповів про 14-річну ученицю його школи, яка є талановитою футболісткою та виказувала бажання виїхати з міста в облозі, але батьки були проти. На всі вмовляння людей навкруги, що їх дочка може без перешкод отримати квиток у великий спорт, приєднавшись до найкращих європейських жіночих команд залишилось непочутим.

23 червня Іван востаннє був у рідному місті, вивозячи літню жінку та кицьку і потрапив під обстріл російської артилерії. Все минулося, на щастя, добре. А на одному із блокпостів на виїзді з міста, військовий запропонував Івану цигарку, мабуть побачивши приголомшений вигляд волонтера.

«Тоді я голосно засміявся, усвідомивши скільки сам передавав тютюну на фронт, втім ніхто за 8 років війни не пропонував мені цигарку. Я не буддист, але як тут не повірити у існування кармічного бумерангу?», – сказав Іван.

Лисичанську школу, у якій він викладав, було вщент знищено ракетним обстрілом, проте він зміг віднайти на згарищі жовто-блакитний стяг, який якимось чином не зачепило полум’я. За його словами, саме цей прапор стане першим експонатом музею відновленої школи.

Найбільшим бажанням викладача-волонтера після нашої перемоги є відвідини могили батька – людини, яка навчила його любити свою країну та допомагати її захисникам.

#Вірю_в_ЗСУ