До завершення року залишається два тижні… Але вже ясно, що він посяде особливе місце в українській історії, а саме – вчорашній день, 15 грудня 2018 року. 

Кілька хвилин тому говорив по телефону з Його Всесвятістю Патріархом Варфоломієм. Розмова зайняла трохи більше часу ніж ми очікували. Але ця розмова була дуже важливою, в продовження подій, які відбулися вчора. Його Всесвятість вважає, що наш Собор взагалі став поворотним моментом в історії вселенського православ’я і відкриває вчорашній Собор нову його еру.

Сто, рівно сто років тому влада незалежної України – спочатку Скоропадський, потім Петлюра, вперше поставила на порядок денний питання про автокефалію для української церкви,  в грудня 1918 року. За цю незалежність боролися кілька поколінь українців, в Україні й діаспорі по всьому світу. За неї, за автокефалію і незалежність української церкви розстрілювали, як митрополита Василя Липківського; висилали до Сибіру, як сотні і сотні українських священників; оголошували анафему, як владиці Філарету. Історія все і всіх розставила по своїх місцях. І сталося це саме вчора, 15 грудня 2018 року, коли заснували автокефальну Православну церкву України.

Українці й раніше створювали свої потужні церковні структури, які були незалежні від Москви. Але вперше, наголошую вперше, постає Церква, освячена вселенським престолом. В ніч проти неділі, буквально за кілька годин після завершення Собору нову церкву своїм спеціальним комюніке визнав Вселенський Патріархат. 

Томос і щойно мені це Його Всесвятість підтвердив, урочисто вручатимуть на наш Святвечір. І це буде, я гадаю, найпримітніше Різдво в історії України.

Вітаю з автокефалією не лише тих українських православних, які досі були позбавлені сопричастя із світовим православ’ям, а тепер нарешті отримали те, що так довго чекали. Я вітаю всю Україну, бо це є вирішальний крок в процесі державотворення, дуже подібний, співмірний з Актом проголошення нашої української незалежності. 

Це деколонізація і деокупація України.  

З перших днів президентства боротьбу за автокефалію розглядав не як церковне питання, а як питання національної безпеки, як питання державотворення. Російська агресія не залишила жодного простору, щоб дивитися на це якось інакше.

На фронті там одразу видно – хто ворог, хто друг. А коли вовки приходять в овечих шкурах,  дуже легко стати здобиччю. Хіба Кремль колись приховував, що розглядає російську церкву як дуже гіпнотичний дурман для утримання сусідніх народів у сфері свого впливу? І зараз цього не таїть, що видно по істеричній реакції Кремля і РПЦ на отримання нашою українською церквою автокефалії. Аж зірки на кремлівських шпилях почорніли.

Але звичайно, що ми керувалися точно не гарячими емоціями, а тверезим розумінням наших національних інтересів. І протягом кількох років тихої, але дуже інтенсивної дипломатії, надзвичайно складних переговорів, які церква в силу особливостей вести не могла і які вимушений був вести Президент України. Ми готували ґрунт для фундаментальних рішень. Після нашої великодньої зустрічі, на Великий понеділок в квітні 2018 року з Його Всесвятістю процес став публічним.

Рішення Вселенського синоду надати автокефалію прийняте ще у квітні. Зняття московської анафеми з Філарета та покарань з Макарія відбулося у жовтні. Томос затвердили на початку листопада. В середині грудня провели установчий Собор у повній відповідності з церковними канонами. Відповідно до канонів Собор був проведений абсолютно зразково, на відміну від того, що відбулося 332 роки тому.

І зараз весь український народ, все світове українство і без виключення абсолютна більшість світового православ’я чекає на історичний Святвечір.

Окремо хотів би наголосити ще на одному важливому рішенні Вселенського Патріарха та Синоду, яке поєднує двадцять перше століття з сімнадцятим. Це – підтвердження незаконності анексії Київської митрополії Москвою. Так, вперше про це Вселенський престол заявив ще 1924 року в Томосі про автокефалію Православної Церкви в Польщі. Тільки тоді для нас це прозвучало тихо і малопомітно, бо молоду державу через внутрішні чвари на той момент ми втратили. І тодішню владу це вже не цікавило, бо Україна була лише частиною Радянського союзу.

Але тепер таке рішення має куди більшу вагу, бо воно чітко окреслює наші духовні  кордони. Воно рішуче відкидає галюцинаційні претензії Москви на Україну як нібито канонічну територію Російської церкви,  тобто самої Росії.  І тому просте нібито синодальне рішення Вселенського стає вагомим документом на захист територіальної цілісності України.

Незалежній державі належить мати свою незалежну церкву, таким є порядок речей в православному світі. І Україна повертається до норми, залишаючи в минулому патологію у вигляді домінантного становища церкви, центр управління якої знаходиться в самому лігвищі нашого ворога.

Протидія з боку РПЦ була для нас очікуваною. Однак, ми, здається,  недооцінили її вплив на дочірню структуру в Україні. Тут державу нашу звинувачують безпідставно у тиску, але із понад десяти ієрархів УПЦ МП, які підписали звернення до Вселенського, або твердо пообіцяли прийти на Собор, до Софії дісталися лише двоє. Це результат тиску, але точно що не нашої держави. І тут нам є з чого робити висновки, це тема для окремої розмови.

Але я ще раз кажу – ми створюємо українську церкву з любов'ю і відкритістю. Чекаємо там всіх. Впевнений, що так і буде. Вчорашній собор – це лише початок будівництва нової церкви. Їй є куди ширитися і куди зростати. Для цього необхідно тривалий, можливо, період. Але час і сама логіка історичного процесу все одно візьмуть своє. Крім того, що автокефальна православна церква не є російською, вона є українською, вона тепер отримала канонічне визнання від центру світового православ’я. Точно переконаний, що з двома такими перевагами вона неминуче стане об’єктивно сильним центром тяжіння для єпископів, священників та мирян. Нема жодної потреби когось тягнути туди силою, тільки добровільно.

Гарантую, що влада поважатиме вибір тих, хто вирішить залишитися в церковній структурі, яка зберігатиме єдність з РПЦ. Для такого випадку є гарне слово із французького політичного словника – коабітасьон, тобто співіснування.

Але так само гарантую, ще раз повторюю сказане на Софійському майдані, що держава захистить права тих священиків і мирян УПЦ Московського Патріархату, які добровільно вирішать піти з-під Москви, щоб разом з іншими православними творити єдину церкву.

Проект автокефалії і здобуття Томосу виник не в повітрі і не спонтанно. Він є органічною частиною нашої осмисленої і вивіреної стратегії на остаточну і безповоротну деколонізацію України від Російської імперії, повний і беззастережний вихід із пострадянського стану і сфери російського впливу.

Ця стратегія неухильно зараз втілюється в життя протягом п’яти років – від Революції гідності та президентських виборів 2014 року до теперішнього часу.

Вона проявилася в Угоді про асоціацію з ЄС, яку я підписав одразу після президентських виборів, в ратифікації цієї угоди, незважаючи на шалену протидію Москви, в зону вільної торгівлі з Євросоюзом.  У безвізі, в який багато хто не вірив, а на сьогоднішній день сприймає це як даність. У подоланні залежності від російського газу і побудові нашої української енергетичної незалежності, яка потягнула за собою і виграш у Стокгольмському суді у розмірі 4,6 млрд доларів. У розбудові сильної армії та її переході на натовські стандарти, в прийнятті закону про національну безпеку, який вибудовує модель, дорожню карту перебудови армії.

Вона проявилася у зміцненні позицій української мови на радіо, телебаченні, кінематографі. На радіо частка пісень українською мовою зросла з п’яти до п’ятдесяти п’яти відсотків. На телебаченні, в кіно, книговиданні, скрізь ми бачимо карколомні, надзвичайно важливі зміни.

Вона, ця стратегія, проявилася у наші політиці пам’яті, визнанні та прославленні українських героїв, поверненні до власної історії. І врешті-решт вона проявилася у декомунізації.

Точно вона проявилася у створенні міжнародної коаліції на підтримку України. У режимі санкцій проти Росії, у посиленні нашої суб’єктності на світовій арені, коли жодне питання про Україну не вирішується без України. Днями повернувся з Брюсселю, де мав плідні зустрічі з керівництвом Євросоюзу, де вдалося продовжити санкції проти Росії ще на півроку. Згадайте, коли вони були вперше запровадженні, то спочатку, по перше, в це ніхто не вірив, а по друге, кожні пів року, кажуть, що це останні санкції. 5 років мого президентства у зв'язку з невиконанням Мінських угод, незаконною анексією Криму, агресією проти нашої держави на сході, будівництвом зараз Керченського мосту, проведенням виборів в ОРДО/ОРЛО. Пакети санкцій приймаються і є механізмом. Що я хочу окремо підкреслити, це ніяке не покарання Росії – це окремо судовими рішеннями буде вирішуватись. А це мотивація для РФ виконати Мінські угоди і сісти за стіл переговорів. Я твердо переконаний в ефективності дії санкцій. Під час мого візиту була включена до порядку денного в результаті наших переговорів і включена в заяву Ради ЄС підготовка реакції ЄС, включно з санкціями, у зв'язку з актом агресії проти України, який відбувся в Азово-Чорноморському басейні біля Керченської протоки. Брутальному порушенні міжнародного права і двосторонньої угоди між нашими державами.

Ухвалені кілька тижнів тому поправки до Конституції, які фіксують наш курс  на вступ до Європейського союзу і членство в НАТО – теж частина цієї стратегії.  Наполягатиму, до речі, щоби вже в лютому Верховна Рада підтримала їх у другому читанні. Сподіваюсь, що це буде зроблено, оскільки два рази Верховна Рада конституційною більшістю підтримала ці змін  до Конституції. І маю надію, що в лютому вони набули сили.

Такими були наші стратегічні віхи, які ми пройшли з вами протягом п’яти останніх років, чотирьох з половиною, якщо бути точним.

Наступні п’ять років будуть ще більш важливими. Три головних речі які треба зробити. По-перше, досягти миру на основі національних інтересів України. Не на основі капітуляції. По-друге, подолати наслідки економічної кризи, спричиненої війною та економічною блокадою з боку Росії, всіма елементами російської гібридної війни, забезпечити відновлення і зростання рівня життя простих людей. По-третє, досягти критеріїв, які необхідні для вступу до Євросоюзу та Північноатлантичного альянсу, щоб наші заявки виглядали залізобетонно аргументованими.

Можливо, хтось такі цілі вважає утопічними. Багато хто не вірив, хочу нагадати, і у ратифікацію Угоди про асоціацію і закликали мене від неї відмовитись. Багато хто не вірив в безвіз, дуже багато, хто не вірив і не очікував Томосу і створення автокефальної православної церкви. Але ми щоразу доводили скептикам, що, по перше, для нас нема нічого неможливого. По друге, нас – оптимістів, більше. Головне вірити у велику ціль, вірити в Україну і  не відступати від задуманого. І це точно буде досягнуто.