Військовий із позивним «Семенович» закінчив військове училище тилу в нижньому новгороді і міг побудувати кар’єру «на росії». Якби не совість та принциповість. Для Олександра, який народився в Луганську, успішним стартом в лавах армії рф могли стати криваві події Чеченських війн, але Олександр відмовився стріляти в мирних людей і повернувся до України.

Про дружину в «Люті», сина в морському патрулі та брата в лавах армії окупанта – «Семенович» розповів чому знову вирішив взяти в руки зброю.

- Ви народилися в Луганську, але навчались у військовому училищі в нижньому новгороді. Чому не залишилися будувати військову кар’єру там?

- Я не захотів стріляти в мирних людей. Моє навчання співпало з першими путчами чеченців проти імперіалістичних амбіцій рф, а «розбиратися» з такими ситуаціями в росії належить кадетам. Я зрозумів, що не хочу брати до рук зброю, звільнився з армії росії і повернувся додому – в Луганськ.

- Чим займалися?

- Підприємництвом. Мені вдалося побудувати успішний бізнес, але спочатку я витратив дуже багато часу та сил на те, аби отримати громадянство своєї країни, адже коли Україна виборола Незалежність, я вже навчався в рф. Отримувати громадянство росії мені не хотілось, бо то не моя країна.

 - Ви займали досить активну суспільно-політичну позицію. Що змушувало вас протестувати?

- Несправедливість. Вперше я вийшов на протест під час Помаранчевої Революції. Тут, не буду приховувати, стояв заради власних інтересів. Я пам’ятаю, як з приходом влади Януковича стало складно для бізнесу. Нас обклали податками, збільшили відсотки за кредитами – це змусило йти і відстоювати свої права.

- А  під час Революції Гідності?

- На той час я вже був у відверто лютій опозиції до влади. Для розуміння – ще як тільки почали виходити перші люди на Луганський Євромайдан, отримав поштою рішення міського суду про те, що мені заборонено брати участь в будь-яких масових заходах. Тому вже в грудні я був у Києві. А на Луганський майдан ходила моя дружина із сином.

- Ви не боялися за свою родину?

- Тоді я не вірив, що ці протести стануть кривавими сторінками нашої історії. Я розумів, що програш майданівців закінчився б для мене арештом, але вірив, що ми вистоїмо. В Луганську взагалі на початку було досить спокійно. Треба віддати належне правоохоронцям - багато службовців підтримали Євромайдан і слідкували за порядком в місті. На площі ходило достатньо дітей, це були дійсно мирні демонстрації незгоди з рішеннями влади.

- Як далі розвивалися події?

- Після побиття студентів у Києві, луганський майдан став набагато численнішим. Тоді вийшло спочатку 100, потім 200, і вже близько 300 протестувальників. Відбувся масштабний автопробіг, акція «Злуки», яка демонструвала як внутрішнім, так і зовнішнім ворогам, що українці єдині – від Луганська до Львова.

- Коли зрозуміли, що залишатися в Луганську небезпечно?

- Нам зателефонували хороші люди і сказали, що за мною та дружиною вже виїхали. Ми буквально за 20 хвилин зібралися і рушили до Старобільська. До повномасштабного вторгнення там і залишалися.

- Як для вас почалося 24 лютого 2022 року?

- Воно почалося ще 23-го. Мій син служить в морському патрулі. Він зателефонував і сказав, що починається війна. Вже вранці 25 лютого ми з дружиною стояли в Одесі біля військкомату – я очікував, що саме там буде гаряче, хотілося бути поруч з сином. Але нам відмовили – в мене серйозне поранення з часів Київського Євромайдану, яке добряче про себе нагадує. Тому я пішов до територіальної оборони Одеси, вдалося організувати ефективну координацію, тому нас потім всіх разом і перевели на інші передові позиції в допомогу Силам оборони. Дружина зараз служить в бригаді «Лють». 

- Що стало ключовим у прийнятті рішення знову взяти в руки зброю?

- Те, що я це вмію. Мене багато років вчили воювати і я знаю, як воює ворог. Хоча зараз ми багато чому навчаємось – війна інша. Більш цифровізована, потребує нової методології. Але ми швидко вчимося.

- Вся ваша родина стоїть на захисті України. Чого боїтеся найбільше?

- Страху як такого немає. Звісно, головне, аби всі були живі – я прошу про це Бога щодня. Але ця війна для нас, українців, має стати останньою. Саме ми маємо з цим закінчити. Розкажу вам, що в жовтні цього року в мене загинув двоюрідний брат – він жив в нижньому новгороді, але ми завжди залишалися з ним близькими. Однак машина російської пропаганди наскільки промиває мізки свого народу, що мій брат (який був в Україні багато разів, бачив, як ми живемо, дивувався нашій свободі) прийняв рішення мобілізуватися до армії рф.

- Як він це аргументував?

- За методичкою скабєєвої та соловйова. «У вас нацисти. Я не хочу, щоб це прийшло сюди». Будь-які пояснення він не сприймав. Я в дуже грубій формі попередив його, що цього робити не варто. Казав: «Ти прийдеш вбивати мене, мою дружину та мого сина? Тоді я буду змушений вбити тебе». Так і сталося. В жовтні цього року я дізнався про його смерть. Ми стояли, фактично, в десятках кілометрів один від одного, але геть по різні боки справедливості.

- Що ви відчуваєте з чого приводу?

- З одного боку для мене це втрата. З іншого – альтернативного сценарію цієї історії просто не могло бути.

- Що зараз дає вам мотивацію триматися?

- Моя родина. Вони – моя гордість. Вихідними я цілих три години провів із сім’єю і я дуже щасливий. І до війни я цінував кожен момент, а зараз – втричі більше. І мої побратими також стали частиною цієї родини. Знаємо, в кого які проблеми, де потрібна допомога – можемо покластися один на одного. Така єдність дає беззаперечну віру в Перемогу.