Олексій був організатором багатьох культурних заходів Луганська, під час подій Євромайдану потрапив «на підвал», а тепер захищає рідну Луганщину на передовій. Він не хотів брати до рук зброю – до останнього вірив, що справедливість переможе мирним шляхом. Але так не сталося. Бо лише мову сили розуміє країна-терорист.

- Україна за останні 20 років пройшла через багато ключових подій, які змінили нашу історію. Згадуючи перші акції протестів Незалежної України, можна прийти до висновку, що вони були більше схожими на масові заходи, аніж на бурхливе пікетування. Що,  на вашу думку, змінило наше суспільство?

- Перш за все, я би звернув вашу увагу на те, що Революція на Граніті та Помаранчева Революція були, скажімо так, центровими подіями. Вони відбувалися десь там, в Києві, а Луганськ жив своїм життям. Втім, великим результатом саме Помаранчевої Революції стало те, що ми як нація зрозуміли, що є шанс побудувати демократію, а думка людей важлива. Це була не просто боротьба двох політичних сил та суперечки між їх прихильниками. Це була боротьба дійсно за Європейський вектор і проти «зросійщення» України. На той час це, мабуть, було зрозуміло далеко не всім.

- А що стосується вже подій 2013-2014 років, це розуміння стало більш масовим?

- Я б говорив по-іншому. Події Євромайдану вивели людей на площі, бо ми зрозуміли, що саме народ є вирішальним голосом цієї країни під час Революції 2004 року. Спочатку наш луганський Євромайдан був нечисленним. Я, як один із його організаторів, постійно намагався зібрати якомога більше людей, але це було вкрай важко. Навіть з’являлося якесь відчуття «штучності», бо з початку далеко не всі там стояли за ідею. Хтось напрацьовував собі політичний капітал, хтось реалізував інші амбітні цілі, а хтось взагалі не розумів, що відбувається.

- Коли це змінилося?

- 9 березня. Коли біля пам’ятника Шевченку зібралися люди відсвяткувати річницю Дня Народження Кобзаря, а в результаті отримали побиття, натиски і опинилися «на підвалах».

- Розкажіть детальніше про події того дня, свідком яких ви стали.

- Спочатку, як кажуть «нічого не віщувало негараздів». Люди приходили на площу зі щирими намірами, це дійсно були мирні акції. Було багато дітей, грали на бандурах, співали, читали вірші, заплітали синьо-жовті стрічки і прикрашали ними Луганськ. Але в якийсь момент почався штурм будівлі обласної адміністрації і пролилась «перша кров» луганського майдану.

- Ви говорили, що багато людей, які в той день були на площі – в результаті опинились «на підвалах». Як це відбувалось? Тобто їх «заарештовували» просто на вулицях?

- Так. Мене забрали «на підвал» прямо біля будівлі обласного військкомату. Там почав збиратися натовп людей, я підійшов з’ясувати, хто вони і чому там стоять, і мене одразу відвезли до так званого «СІЗО».

- Що сталося з вами там?

- Спочатку побили. Кийками, руками та ногами, - дуже побили. Застосовували методи насилля, такі як позбавлення сну, імітація пострілу і так далі. Це стандартний набір.  

- А чого від вас власне хотіли?
- Перше питання, яке пролунало, коли я прийшов в свідомість, було про те, чи можу я викупити своє життя. Через те, що в мене не було якихось статків, мене досить швидко відпустили, я провів там добу.

- Тобто,  метою цих так званих «арештів» був елементарний грабіж?

- На початку в більшості випадків - так. Вони переважно намагалися якихось підприємців спіймати, залякати їх. А вже потім почали формувати адресні списки організаторів Євромайдану, проукраїнських активістів, тих, хто долучався до допомоги нашим військовим.

- Коли ви зрозуміли, що доведеться виїхати з Луганська?

- Я виїжджав вже в травні 2014 року. До останнього була надія на те, що наша влада і військові зможуть захистити територіальну цілісність держави, але стало зрозуміло, що цього не станеться.

- Ви переїхали до Києва. Чим займалися там?

- Спочатку взагалі був дуже пригнічений стан. З’явилося чітке розуміння, що окупація Луганська буде довготривалою, навіть були думки поїхати з країни. Але коли я бачив, як і з чим їдуть на передові позиції наші військові, - активно почав волонтерити. Мабуть, кожен з нас тоді ставив собі питання, - «а що можу зробити особисто я?». Я прийняв рішення залишитися і з 2016 року розпочав роботу в Центрі документування порушень прав людей та воєнних злочинів. Тоді це була найбільша база інформації, ми подали більше 200 позовів до Європейського суду з прав людини, вели документацію тих подій та здійснювали адвокаційний супровід. 

- Це дуже важлива робота, ви могли продовжити цю діяльність і сьогодні. Чому все ж таки ви вирішили взяти до рук зброю?

- Відбулася певна трансформація мене як особистості, як громадянина. Я зрозумів, що ненасильницькі методи боротьби недосконалі і вони є лише потуранням насильству. Я думаю, що не один такий. 24 лютого минулого року стало останньою каплею. Бо поки ми не відсунемо фізично російську армію за наші кордони у нас не буде миру. А я хочу, аби мої діти жили в мирній країні і мали змогу повернутися додому. Я був під Кремінною і дуже боляче дивитися на рідні ліси, скошені градами та мінометами. Але маємо, що маємо. Ми мусимо пройти через це «очищення вогнем», розмінувати та відновити свій дім.