Олексій Кравченко, молодший сержант 114-ї бригади ТРО, належить до того типу людей, для яких слова «честь» та «самовідданість» не порожній звук.

Енергійний юнак навчався української філології в ЛНУ імені Тараса Шевченка, працював журналістом у низці регіональних видань, а також був симпатиком українських національно-патріотичних спілок. До Революції Гідності Олексій навіть попрацював у прес-службі депутата-«регіонала», однак події на Майдані поставили його перед тяжким вибором – залишитися з роботою або бути чесним із собою. Він обрав друге.

Події того року змінили не тільки життя чоловіка, а й його рідного міста та регіону. Він був активним учасником луганського Євромайдану та висловлював свою незгоду з проросійськими настроями опонентів.

9 березня 2014 року, на 200-річчя Кобзаря, декілька сотень патріотично налаштованих луганчан прийшли до пам’ятника поету, аби вшанувати його внесок у сучасний український світогляд. На протилежній стороні площі їх чекали кілька тисяч проросійських активістів, які за командою атакували євромайданівців.

«Тоді на моїй пам’яті вперше конфронтація перейшла від слів до палиць та каміння. Нас було набагато менше і нам довелося відступити. Мабуть вони думали, що ця акція залякування матиме успіх, втім через кілька днів ми знову вийшли на вулиці з мирним мітингом», – згадує Олексій.

Захоплення адміністративних будівель, підготовка до псевдореферендуму, співпраця міліціонерів з колаборантами в «колорадках» – ці події в регіоні стали причинами, що підштовхнули його до виїзду до Києва у травні 2014 року.

Там він продовжив свою журналістську діяльність, яка так чи інакше була пов’язана з рідною областю. Він писав про події на сході України, про перебіг АТО на Луганщині та Донеччині.

Втім через деякий час наш герой поставив перед собою питання, яке безумовно ставлять собі ідеалісти та максималісти, – а чи достатньо моїх зусиль для того, аби допомогти Україні? Як наслідок, у 2016 році Олексій підписав трирічний контракт зі Збройними Силами України та вступив до лав 24-ї ОМБр імені короля Данила. Багато речей у армійській буденщині він тоді вважав «затягами», втім як сам зізнається хлопець – армійська муштра згодом довела своє в умовах бойових дій. Разом із бригадою він вирушив на рідну скривавлену Луганщину. Він ніс службу у найгарячіших точках АТО/ООС – Попасній та Золотому.

У 2019 році він звільнився з армії та знов повернувся до столиці і журналістики. Напередодні широкомасштабного вторгнення він зібрав друзів у одній з київських кав’ярень, де кожен ділився своїми пересторогами, а також планам у разі нападу рашистів.

24 лютого він, як і вся країна, прокинувся у стані війни. За спогадами чоловіка, однією рукою він оперативно постив на сайт «Главкому» інформацію по «прильотам» та просуванню русні, а іншою збирав свій армійський рюкзак.

Через два дні вирушив пішки через пересічну місцевість, аби взяти зброю для захисту країни. Так він став до лав новоствореної 114-ї бригади ТРО. Його взвод був залучений до будівництва лінії укріплень навколо столиці, патрулювання місцевості.

«Багато «гарячих голів» рвались у бій і лютились через те, що їм доводиться копати окопи замість карколомних автоматних дуелей з росіянами. Тоді я запевняв їх, що армія випробує вас по повній: спочатку це буде терпіння, а вже потім сила та відвага», – розповів Олексій.

З київського фронту їх направили на Донеччину, де вони під час харківського контрнаступу билися за Торське та тиснули окупанта до Кремінної.

Зараз Олексій знову повернувся на Донеччину і розповів про надокучливі ворожі FPV-дрони, системи стеження та системи РЕБ. «Війна не змінюється, змінюються лише її інструменти. І кожному з нас необхідно вчитись, аби не стати мішенню для ворога», – каже він.

Так завершується шлях перетворень Олексія Кравченка від журналіста до військового, від Луганська до Києва, від миру до війни. Його розповідь – це історія про пошук себе, відданість ідеї, зміни ролі свідка військових подій на справжнього героя.