Пан Дмитро разом із дітьми та дружиною виїхали з окупації. Майже 10 років родина прожила в окупованому Луганську - не могли покинути хвору матір,  а тепер вирішили повернутися на підконтрольну Україні територію. 

Дмитро звернувся по допомогу – після стількох років в окупації не знав, чого чекати в Україні, що робити та як виїхати із так званої «лнр». Чоловік слідкував за офіційними новинами і звернувся із запитом на евакуацію до очільника Луганщини Артема Лисогора. 

Наразі виїхати із тимчасово окупованої території можливо через єдиний пункт пропуску – міждержавний, місцевий ПП Колотилівка Білгородської області – Покровка Краснопільського району Сумської області, який працює лише НА В’ЇЗД. 

Це гуманітарний коридор, який розрахований саме для громадян України. 

Щодо перетину кордону можна отримати безкоштовну консультацію в Адміністрації Державної прикордонної служби України: 
- +38 (044) 527 6363 – міський номер (для дзвінків з України та з-за кордону згідно з тарифами відповідного оператора зв’язку);
- 1598 – багатоканальний номер (для безкоштовних дзвінків з мережі фіксованого зв’язку та абонентів операторів мобільного зв’язку на території України);
- dovira@dpsu.gov.ua – для консультацій електронною поштою в режимі онлайн (протягом 3 робочих діб).
Чоловікові надали покрокову інструкцію, як можна виїхати до України та куди звертатися вже тут. 

Про життя в окупації, дорогу додому та розграбований Луганськ Дмитро розповів в інтерв’ю.
Дмитру (прізвище не вказуємо із міркувань безпеки) 45 років. Він має двох доньок – 16-ти та 6-ти років. Молодша – народилася в окупації.  
Чоловік родом з Луганська. Перебував там до 9 лютого 2024 року. За фахом монтажник сантехсистем і обладнання.

-    Розкажіть про свій досвід подій 2014 року. 

У 2014 я все бачив на власні очі – хто, звідки і куди стріляв. Штурм будівлі СБУ бачив. Навіть телефонував до міліції, адже тоді не було зрозуміло, що відбувається. Бачив як ось ці радянські бабусі зустрічали російські танки – наливали їм на кожному перехресті. Бачив, як обстрілювали житлові квартали на півдні з центру Луганську і в бік Айдару, мінометами стріляли по людях та дітях. А наступного дня в новинах російських розповідали, що це Україна по нам стріляла. Ще тоді було ясно хто є хто. 

-    Чому ви не виїхали з окупації ще у 2014-му?

Ми виїхали. Не одразу, але виїхали у 2014-му. Там же неможливо було залишатися – 1,5 місяці не було ні світла, ні води, ні зв’язку ближче до осені. Вже холодало. Місто просто грабували солдати рф та чеченці. Всі автівки, які були на київських номерах – чеченці шукали їх господарів, відбирали ключі і просто забирали їх. Грабували квартири тих, хто поїхав – у них були поіменні списки багатьох людей з адресами. Підприємства всі – вирізали «на метал». Навіть наш стратегічний Луганський патронний завод, якому  сто років – знищили. Говорили, що релоковують його до Ростова, але туди він так не доїхав. 
Я залишився там, бо було незрозуміло, що буде далі, а дружину та дитину відправив до сестри – у Полтаву. Там донька пішла до першого класу. Зараз їй вже 16, але вона досі згадує з великою любов’ю свою першу вчительку – Данилець Людмилу Миколаївну, вона навчила мою Діану українській мові. 
Так ми жили рік. Родина – в Полтаві, а я по заробітках. Здебільшого в Москві – бо з  Луганську після окупації дороги вели лише туди. Відношення росіян до нас, звісно, паскудне. Ми там точно не потрібні – ні в 2014-му, ні тим більше зараз. Вони постійно говорили такі нісенітниці, що я не знаю, як в це все можна було вірити. Вони реально як зазомбовані всі там. У 2014році  казали мені – «Чому ти «лнр» не захищаєш, ви ж хотіли свободи». Я відповідав – що ми були вільні, поки на танках не заїхали росіяни. А вони навідріз відмовлялися вірити в те, що там була регулярна російська армія, казали – то ваша українська, ви просто не відрізняєте. Але ж триколор від синьо-жовтого на шевронах я в змозі розрізнити. А потім, через рік-другий, вони по-іншому заговорили. Кажуть, ви б без нас не впорались, ми прийшли вам допомогти. І це ж одні і ті самі люди говорили. 

-    Але, врешті-решт ваша родина таки повернулась до Луганська, в окупацію?

Так. Можливо ми тоді вчинили неправильно. Але у 2015-му паралізувало матір дружини, а крім нас в неї ні кого не залишилось. Розумієте, нас так виховали – ми не могли покинути батьків. А тому повернулися. Дитина тоді не хотіла повертатись, але розділена родина – це складно. І, знову ж таки, я був єдиним, хто міг працювати. Тому все це лягло на мої плечі  - медицина платна, один виклик лікаря для тещі коштував більше 200 рублів (а інколи викликали і тричі на добу), а це були немаленькі гроші тоді.  Я мав заробляти. Ми весь цей час жили там, чекаючи на щось. 

-    Коли знову повернулися до питання виїзду? Після повномасштабного вторгнення?

Раніше. Матір померла у 2019 році. Ми з дружиною знову почали думати як виїжджати. У 2017-му у нас народилась друга донька. Ми тоді доклали багато зусиль і через суд подбали про те, щоб у неї було українське свідоцтво про народження. Але за час життя в окупації – і ми ж не оновлювали документи. Тому усіма правдами і неправдами я зайнявся питанням заміни наших старих українських паспортів на ID-картки. Це зайняло чимало часу. 
Всі ці роки ми жили в постійному очікуванні – що змінилась влада, що вийде дипломатично повернутися, чекали на якийсь розвиток подій, готувалися до цього. Але сталося інше – повномасштабна війна.

-    Як зустріли 24 лютого 2022 року?
росіяни почали обстріли і наступ раніше, ніж 24 лютого. Ще з 19 лютого були дуже серйозні обстріли Станиці. А 24 лютого я взагалі був в жаху, коли побачив, що бомблять Київ. Я не очікував такого повороту подій. 
Але разом з цим, з’явилася надія і на те, що все таки Україна прийде до Луганська. Знову почались перебої зі світлом, водою, ми закупили продукти, дітей більше не пускали до шкіл.  

-    Загальна ситуація в Луганську  з початком контрнаступу ЗСУ змінилась?

Так. Були видно, що окупанти з їх прихвостнями також злякалися. О другій годині дня – вулиці вже пули пусті повністю, ніхто носа не висував із домівок. солдати російські по штабах поховалися. Почали емітувати евакуацію – пасічник нагнав автобусів, типу дітей та жінок вивозити до росії. Саме тому ми доньок не пускали більше нікуди самих. Знаю, що були випадки, коли люди платили гроші водіям цих рейсів (чув про 6 000 рублів), щоб вони не забирали їх дітей. Тому ці автобуси пусті їздили туди – сюди. Там кілька дітей вивезли, в кого родини не дуже благополучні, - і їх потім по російським каналам показували  
Але десь кілька місяців тому вже знову росіяни себе відчули там господарями. Вони на кожному кроці говорять, що росія там назавжди. 

-    Як ви жили останні два роки?

Складно. Я займався освітою доньок вдома, навіть намагався старшу записати на навчання онлайн в українську школу. Вона так зраділа – зошити вже українською мовою попідписувала, але це виявилося складніше, ніж я думав і навіть небезпечно – у сусідських дітей в школах почали перевіряти телефони, тому я злякався і припинив перемовини щодо цього. 
Родину утримувала повністю дружина – вона пішла працювати в продуктовий магазин. Так і жили, але було ясно, що треба щось змінювати.
Так я вирішив просто дізнатися які є варіанти виїзду і що чекає в Україні – написав Артему Лисогору. Він військовий, знаю, що в Луганській області воював, тому сподівався отримати якусь пораду. І так, дійсно, він дуже швидко відповів. Мені надіслали детальну інструкцію з контактними номерами, я звертався за консультаціями і так вдалося виїхати. Ми дуже вдячні Артему Володимировичу. Якщо чесно, мене як батька, як чоловіка вмотивувала його відповідь і я вирішив їхати. 

-    Як ви проходили блок-пости росіян? 

Перш за все, моя порада тим, хто хоче виїхати – скинути налаштування до заводських на всіх гаджетах, які є. росіяни перевіряють все: перевертають речі, нишпорять в телефонах, з дітьми моїми спілкувались без нашої присутності – а вони обидві неповнолітні і такі розмови їх лякають. 
Коли ми приїхали до пункту пропуску вже було запізно. Наш перевізник показав де можна переночувати (за немаленькі гроші, звісно), а сам зайняв нам чергу на перетин корону. Там все дуже довго відбувається, а тому наша черга підійшла вже десь близько 8-ї ранку. 
Питання неприємні нам там ставили – типу «а чого їдете?», «а куди, до кого?», «Україну любите, чи що?». Залякували. Казали, що ось – твою жінку та дітей поселять в якісь гуртожитки з тарганами шкарпетки в’язати, а тебе ще в Сумах заберуть і в окопи кинуть. 
Я розумію, що я придатний до армії, розумію, що мобілізація. І я не проти – я планую стати на облік, відновити військовий квиток, але поки мені треба хоча б трохи родину якось на ноги поставити. Хоча б десь влаштувати, поселити, якісь кошти заробити. 

-    Як зустріли вас в Україні?

Я буду чесним – побачив, що всі стомлені. І це зрозуміло. Але радувало те, що швидко пройшли пункт пропуску – менше ніж за годину. Були щасливі. Нас одразу завели в приміщення, напоїли чаєм. Всі були до нас доброзичливими. Мабуть, війна нас всіх – українців – дійсно об’єднала. Бо коли у 2014-му ми виїжджали - було по іншому, в інших регіонах країни нас не завжди розуміли, на жаль. А зараз – це спільне горе і в нас одна війна на всіх.

 
-    Яку підтримку ви отримали наразі? Як ваші справи?

Зараз ми проживаємо у Києві, в шелтері від благодійної організації. Будівля хороша – сучасний ремонт, все є. Ігрова кімната навіть є. 
Також, завдяки інформації, яку надала облдержадміністрація, ми звернулися до гуманітарного хабу Кремінної. Там нам допомогли оформити старшу доньку на навчання до Новопсковського газопроводського ліцею. Молодша відвідує індивідуальні дошкільні заняття – у вересні піде до першого класу луганської школи, будемо подавати документи. 
Отримуємо психологічну допомогу – я був здивований, що в Україні зараз цьому приділяють таку увагу. Це дійсно необхідно. Я сам, відколи ми тут, хоч я і чоловік і на собі тримав родину, але час від часу сльози пробирають. Дуже допомагає підтримка психолога. 

-    Які плани на майбутнє?

Ну, як я вже казав, поки треба поставити родину на ноги. Хочу, щоб мої доньки мали гарне майбутнє, а головне – мирне. 
Тут, у Києві, моя молодша донька вперше побачила трамвай, поїзд, торгові центри великі – у Луганську все це знищили ще у 2014-му. Може, ви бачили – відкривали грандіозно супермаркет у Луганську. Це просто продуктовий магазин, там немає нічого і людей там немає – бо ціни захмарні. І ви бачили який натовп зігнали? Що це за люди? Подивіться на їх обличчя, як вони одягнені – луганчани так не виглядають. А діти? Йде одноліток моєї доньки, в тій шапці «казачєй», в кирзових чоботах – і каже моїй дитині, - «а ти чому цукерки на армію не принесла? Ти чий хліб їси». Що це за розмови взагалі у дітей? Їм по сім років. Звідки це все взялося? Я їй сказав, що вона свій хліб їсть, не чужий. І чому моя дитина має збирати солодощі для окупантів? З якого дива?
Я не хочу для них цього. Я хочу, щоб вони жили в нормальній, сучасній країні. Дасть Бог, і я доживу до того, аби зустріти старість в українському Луганську.