Юрій Гарбуз заступив на посаду голови Луганської ВЦА у квітні минулого року, замінивши колишнього волонтера Григорія Туку. Розрізана майже навпіл Луганщина, від якої окупант відсік більшість шахт і промислових підприємств, порівняно із Донеччиною завжди виглядала бідніше. А точніше — більш полишеною. В той час як «донецькі» акумулювали величезні ресурси у себе в регіоні, Луганська область у буквальному сенсі різалася на металобрухт. Тепер той, хто був фактичним натхненником цих деструктивних процесів, сидить в СІЗО Старобільська, його «колега» перебуває в стінах Верховної Ради, а область продовжує терпіти наругу агресора — як від снарядів, так і від системної імперської пропаганди.

Наш співрозмовник — Юрій Гарбуз, який після пропозиції Президента очолити Луганщину, полишив депутатське крісло,  в цих краях — місцевий (родом із Слобожанщини), свій. Це дозволяє йому легше знаходити спільну мову із тутешніми мешканцями. Він визнає, що де-факто Донбас перебуває в умовах воєнного стану, який офіційно не оголошений. Сам факт того, що його адміністрація — військово-цивільна, говорить про особливі умови керування областю. Часто доводиться приймати різкі й термінові рішення, в той час як щодоби ворог гатить по мирних селах та містах. Але перше, з чого почав Гарбуз свою діяльність, — це кроки в гуманітарній сфері, і, треба віддати йому належне, почав їх із роботи з дітьми, яких регулярно відправляв в Західну Україну та всіляко виховує в них повагу до захисників країни.

— Ви майже рік перебуваєте на посаді голови Луганської ВЦА, тобто поєднуєте керування двома певною мірою різноментальними регіонами — сільськогосподарською Слобожанщиною і промислово-добувним Донбасом. Чи дійсно існує відчутна відмінність цих країв?

— Ментальність може й в дечому різна, виключно виходячи з умов побуту, але трагедія, яка сталась 2014-го року, якраз окреслила спільні риси між цими регіонами, які об’єднані в одну область. Я тут бачу проблему набагато ширше. Наші земляки зі сходу на 70 відсотків не були ні в Києві, ні в Карпатах. Ось у чому біда. Різниця між слобідською людиною і донбасівцем не така велика порівняно із тим провалом, який існує у свідомості щодо знань взагалі про іншу України. Що більшість із них знає про Львів як місто? А що про культуру Західної України? Нічого! Нічого, окрім того, що їм намагалися вбити в голови деякі пропагандисти-маніпулятори. Здається, це нам із вами і без того відомо, але пориньте в села Луганщини і почуєте, що там ще працювати й працювати над розвіюванням міфів. Я для цього запустив проект «Змінимо країну разом». Тобто відійшов від старої формули «Схід і Захід разом», яка не давала практичної складової. Для того, щоб об’єднатися, треба гуртуватися навколо спільної мети. Головна мета людини — еволюція, розвиток. Те ж саме торкається і народу, нації. Потрібне спрямування на якісні зміни. Коли люди до того відчували між собою прірву, руйнація цих штучних шлюзів розкриває неймовірний потенціал.

— Особливо у молоді, свідком чого я був нещодавно на Луганщині.

— Саме від них я й відчуваю якісно новий посил. Там є результат. Не для кого не секрет, що змінювати свідомість людей похилого віку — це справа марна. Нам головне, щоб вони хоча б відчували себе в безпеці.

— Народитися при одній війні й доводиться помирати при іншій...

— Це трагедія свідомості, це катастрофа в душах. Зруйнований дах для них — це не просто пошкодження будівлі, це таран в базові цінності, якими жили ці люди, — мир, спокій, прогнозованість. У них спочатку відібрали віру в державу, коли перетворили їхні заощадження на нуль, а тепер зруйнували віру в мир... Це треба переварити, і наступне покоління має бути якісно іншим. Зараз наші луганські вчителі поїхали в Західну Україну, а ми запросили звідти вчителів до себе. Львів, Тернопіль і Рівне — три міста різної Західної України, які приїхали на самий далекий схід України. Коли відбувається такий діалог, термін «сепаратизм» взагалі звучить як нонсенс. Ми й на окуповану територію дивимося зовсім не з позиції того, що там є якийсь сепаратизм. Там немає сепаратизму. Там є окупація — загарбання територій і свідомості. Якщо територію можна загарбати «градами», то свідомість окупант підгортає під себе страхом і щільною брехнею.

— Проте існує домінуючий фактор — Кремль, який не дозволяє розгорнути в цьому плані державницьку політику з відчутним ефектом.

— Дехто хоче заморозити конфлікт на Донбасі надовго. Тим більше враховуючи те, що сам Мінський формат, очевидно, зайшов у багатьох аспектах у глухий кут. Тактично він приніс свою користь, зокрема на певний період у рамках безпекової групи, адже ми дійсно тривалий час відчували зменшення обстрілів. Окрім того, країна мала можливість наростити оборонну мускулатуру. Але гадаю, що стратегія замороження конфлікту на Донбасі вигідна самій Росії. Я в свою чергу категорично проти того, щоб полишати все як є. Жодної конструктивної перспективи в нинішньому статус-кво немає. Я очільник Луганщини, а не її частини, і дивлюся на нашу землю як на цілісний організм. Підкреслюю свою позицію — я проти так званої блокади. Не можна різати нашу землю по живому. Треба шукати і застосовувати всі шляхи для повернення своїх земель, що не можна буде зробити без постійної роботи перш за все з людьми.

— Але багато хто наводить приклад окупації німцями України під час Другої світової війни, мовляв, Сталін з окупованими територіями не мав зв’язків до моменту деокупації...

— Не можна робити кальки. Треба мислити нинішніми реаліями. До нас застосовують гібридні методи. Ми в свою чергу маємо бути розумнішими за ворога. Інакше ми будемо програвати, роблячи помилки або пропускаючи кроки, як в шахах. В даному разі бути розумнішим означає бути мудрішим, тобто робити стратегічні посили своєму народу як на вільній, так і на окупованій землі. Я не розумію, як деякі депутати можуть безвідповідально сідати на рейки потягів і зупиняти рух наших, українських товарів. Хто від того несе збитки? Ми — українці, держава. Хто має політичний зиск? Окремі депутати. А ще Путін, у якого є привід говорити, що Україні не потрібні свої ж землі. Тільки ці депутати сьогодні перед телекамерами на Донбасі, а завтра в затишній столиці. А комусь треба розбиратись із кошторисами, із виплатами пенсій, із полагодженням будинків від потрапляння снарядів,  із лікарнями, медикаментами, запуском підприємств, заводів тощо. Це, вибачте, правда життя. Тут не до гасел. Господарські питання вимагають конкретних і термінових рішень. А ще вони вимагають ресурсів. Це набагато складніше, ніж виступати із запальними гаслами.

— Все ж таки територією нашої землі пролягла принципова лінія — межа окупації. І тут потрібні чіткі визначення, інакше ми можемо із гібридної оборони перейти до гібридної капітуляції.

— Я планую зібрати наших промисловців з обох сторін. Це не значить, що ті, хто опинився на окупованій території, підтримують окупанта. Треба розуміти — вони потрапили в такі умови. Але для мене ключовим питання є не стільки бізнесові чи промислові моменти, скільки питання роботи з дітьми. Адже вони виростають не десь окремо, а в сім’ях, які треба забезпечувати. Кремль тут працює дуже потужно — пропаганда триває від заводу до школи. Я не хочу, щоб мій син дивився на свого колишнього однокласника через приціл. Це неправильно. Якщо таке станеться, то винні в цьому будемо ми — нинішнє покоління, яке не змогло покінчити з війною. Діти ростуть швидко. Так само швидко вони всмоктують інформацію й емоції батьків. Із чим вони вийдуть на етап своєї зрілості?

— Можна сказати, що це глибинне стратегічне завдання держави — працювати із дітьми.

— Інакше для чого ми існуємо, діємо, пораємося, ухвалюємо закони, сіємо та продукуємо? Я запропонував ввести на Луганщині так звану політичну дієту...

— Тобто?

— Відмова від політичних інтриг, спекуляцій, маніпуляцій. Це в нинішній ситуації шкодить державі в прогресії.

— Але ж багато хто висловлювався про те, що на цих територіях взагалі поки що не варто проводити вибори... Виходить так, що самі вибори на прифронтових територіях є певною мірою допінгом для політичних спекуляцій.

— То вже історія. Я, коли обирався по своєму округу, мав на меті лише патріотичні й конкретні завдання. Я йшов у Раду не від якихось політичних сил, а з власною програмою і баченням. Відверто скажу, в Раді я заглядав кожному в очі й шукав подібного собі, людей з такими ж думками.

— Знайшли?

— Ні. Тому я й погодився повернутися на Луганщину на адміністративну роботу. Вдома мене знають і можуть почути.

— Почули?

— Не одразу. Але вже зсув пішов, і бачу, що розуміння зростає.

— Добре. Але триває війна, регіон уражений проросійською пропагандою. Про які вибори тут взагалі може йти мова?

— Знову ж таки, зі свого боку я вимагаю від політиків відмовитися від тих порочних технологій, якими у них заведено користуватись. В реаліях сходу України — це вкрай небезпечні процеси. Людям пропонують абсолютно порожні обіцянки, що лише поглиблює зневіру. Як працювати з людьми, які апріорі не довіряють владі? На цьому тлі, враховуючи кров, яка ллється, люди взагалі відчувають себе розгубленими. Нещодавно спілкувався із послом Японії, який відвідав Луганщину, і ми згадали слова Ганді: око за око, і весь світ залишиться сліпим. Хіба це стратегія порозуміння? Але ж війна рано чи пізно закінчиться... Як очільник Луганщини, я хочу звернутися до всіх луганчан, як на окупованій, так і на вільній території: ми не полишимо вас, ми зробимо все, щоб ви відчували себе під захистом.

Необхідно зараз, терміново зосередитися на базових цінностях. Україна ніколи не нападала на інші країни. Ми не несли зла, болі, втрат, але ми вимушені захищатися. Наша мрія — побудувати державу, в якій кожен відчував би себе часткою живого організму, що розвивається. Якщо розуміння цього запанує у свідомості більшості громадян, то війна закінчиться дуже швидко. Жодний агресор не зможе грати на слабкостях українського народу.

— Ви згадали «блокаду». Я її завжди беру в лапки, адже не розумію, як можна блокувати окуповані території і при цьому не блокувати окупанта...

— Абсолютно згоден.

— Але цікавим моментом є те, що при цій «блокаді» засвітилися певні політичні фігури і сили. Чи ви знаходите спільну мову з політикумом? Адже ви оголошуєте «політичну дієту», але наскільки вони готові до неї?

— Я пропоную форму асоціацій згідно зі сферами діяльності — молодь, спорт, аграрний сектор, промисловість тощо. В основі їх — самоврядування, пошук найефективніших рішень для розвитку. Тобто я політикам, якщо вони дійсно політики, пропоную себе реалізувати не в гаслах, а в конкретних сферах, де вони б могли продемонструвати свій хист, своє бачення, своє політичне мислення, запропонувавши відповідні закони в Раді.

— Ви в минулому році заявляли про те, що спробуєте зробити так звану Раду старійшин, на кшталт тієї Ради, яку ви робили в Марківському районі Луганської області. Її принцип полягав у тому, що поза політичних уподобань збиралися досвідчені люди і приймали рішення щодо розвитку району. Тобто нівелювалася саме спекулятивна складова. З самого початку року і Тука, й Аваков говорили про те, що можна повернути Донбас до України вже в цьому році. Чи не можна було б розглядати ваші підходи як елемент подібних стратегій?

— У цих стратегіях реінтеграції є дійсно певна трансляція емоцій, які притаманні зокрема й мені. Тільки я чітко розумію, що роблю в березні й що буду робити у квітні. Я сам особисто обіцяв людям повернути за рік території. На жаль, революції породжують не лише блискучих особистостей, а й швондерів. Останніх, на жаль, більшість, і вони, користуючись соціальними мережами, всіляко затьмарюють здорові ініціативи. Культивація анархізму лише руйнує здорові основи поступової, але впевненої розбудови держави. Що означає щодня працювати над цим — окремим персоналіям, які ладні більше волати, ніж робити, невідомо. Звичайно, магнітом до збирання земель є налаштування душ і свідомості. А це не відбудеться, якщо державна влада буде позиціонуватись як щось глевке та непевне. Тому в основі стратегії реінтеграції, на мій погляд, має бути не поверховий символізм, а державотворення. Тільки державотворення є справою, яка, на жаль, не вміщується ні в інтерв’ю, ні в гасла, ні в 24 години на добу. Це має бути сенсом життя тих, хто став владою.