Робили ватру, співали традиційні пісні, родини лемків збиралися з усієї країни. Адже більше 60-ти сімей лемків примусово депортували у 40-х роках з Польщі до невеличкого села під Луганськом із символічної назвою «Переможне».

росіяни вже сотні років ведуть політику примусової депортації - їх антилюдські методи впливають чи не на кожне покоління. У День пам'яті українців — жертв примусового виселення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944—1951 роках нагадаємо про їх шлях, страх, який передається в спадок та українську самоідентифікацію.

У 40-х роках на Луганщину з території Польщі було переселено близько 9 тисяч лемків. Усі вони були розпорошені по 12 районах області. За приблизними підрахунками станом на 2013 рік в Луганській області мешкали близько 30 тисяч лемків та їх нащадків.

Почалося все, коли до Польщі увійшли радянські «асвабадітєлі» і 9 вересня 1944 року в Любліні СРСР та Польща уклали угоду про «взаємний обмін населенням» — тобто примусове виселення українців із Польщі, а поляків з України.
Людей зібрали на світанку. Товарними вагонами до УРСР вивезли понад 480 тисяч українців, - дехто з них до нових населених пунктів так і не доїхали.

«Багато людей повмирали ще у тих вагонах. Я про це в архівах читала. Вони везли з собою, все, що могли забрати, навіть худобу. а місця ж не було. Ну і їхати довго – бабуся та дід мого чоловіка дві доби діставалися. Цей час в дорозі, хто був хворий – не витримав, так і вмирали», - розповіла Тетяна Стадник, яка проживала в Переможному.

Депортація була військовою операцією проти мирного населення. Люди не мали права покинути нове місце, повернутися на рідну землю, навіть, рідна говірка була під забороною. У Переможному «по-сусідству» поселили росіян, аби створити правильне «мовне середовище».

«На одній вулиці лемки жили, а на іншій – москалі з Білгородської області. росіян завжди вважали братами, бо всі ж ми слов’яни. І до останнього ніхто не вірив, що буде війна, не поспішав виїжджати. Не вірили, що будуть вбивати», - говорить Тетяна Стадник.

З приходом окупантів на Луганщину, лемкам знову довелося виїжджати, адже залишившись в окупації – ризикували життям. Переможне знаходилося у пішій доступності до Луганського аеропорту. Коли тривали бої за стратегічний об’єкт, саме лемки приносили їжу та воду нашим захисникам, за що чимало з них поплатилися життям.
«Носили тихцем, городами і воду, і молоко, хліб, яйця – хто що міг. Лемки завжди себе вважали українцями, а тому йшли допомагати своїм. А коли село окупували і взяли аеропорт, руські заходили і питали «хто носив?». І здавали тоді лемків адресно – вказували, що ось за цією адресою допомагали, росіяни туди йшли й вбивали всіх. Так вбили мого родича, Андрія. Він не встиг виїхати», - розповіла Тетяна Стадник.

Тетяна виїжджала однією із перших - тоді працювала на державній службі і розуміла, що шансів вижити вкрай мало. Доїхала до знайомої з однією валізою речей, боса та з маленькою дитиною на руках.

«Коли виїжджала, звернула увагу на сусіда, лемка. Він стояв у дверях свого будинку і його трясло. Я до цього не бачила, щоб людина так боялася, досі він у мене перед очима. У лемків страх – в крові, бо скільки разів їх намагалися знищити, що вони вже просто бояться жити», - поділилася жінка.

Втім, пропри всі намагання знищити, українські лемки і до сьогодні зберігають свою самобутність – в говірці, в одязі та традиціях.
А росіяни від знищення малих етнічних груп перейшли до намагання знищити українців, тими ж методами, якими це робили півстоліття тому.

«Українці – це землероби і за свою землю ми ляжемо кістками, але не віддамо. А росіяни – це орда, куди б вони не дійшли вони зносять все живе, гарне та несхоже на них самих. І вкрай важливо, аби це розуміла Європа. Бо якщо вона не допоможе нам зупинити цю орду, то вона дійде і до Польщі, Чехії і далі. І робити там вони будуть те ж саме - вбивати, гвалтувати та знищувати», - зазначила Тетяна Стадник.