У черзі до фахівців ДУ «Територіальне медичне об’єднання МВС України по Луганській області» вдалось поспілкуватись із нацгвардійцем-фронтовиком. Він вже не вперше тут за дозволом від лікарів продовжити службу у лавах Нацгвардії. Проте лікарі щоразу відмовляють, враховуючи його суттєві проблеми із серцем.

Його звати Антон, він зі Слов’янська, що на Донеччині, і він понад усе хоче до своїх побратимів на фронт. Його війна розпочалась у 2014 році, коли більшість українців дізналися про існування його рідного міста з військових зведень по телевізору. Тоді через необережність він, людина проукраїнських поглядів, потрапив до лап «ополчєнія». Після довгих і напружених бесід, проросійські колаборанти все ж випустили його, не побачивши у ньому загрози. А дарма. Після визволення Слов’янська він підписав контракт із Збройними Силами України та вступив до лав однієї з десантно-штурмових бригад. До 2020 року він ніс службу у найгарячіших ділянках фронту – Станиці Луганській, Щасті, Авдіївці, Красногорівці тощо.

За іронією долі через п’ять днів після демобілізації його спіткав інфаркт. Він пройшов важку реабілітацію і почав жити мирним життям до 24 лютого 2022 року. Цього дня він безперервно телефонував до своєї частини, до комбата, але його побратими вже були на півшляху до лінії фронту. Несамовите прагнення захисту своєї землі знайшло шлях на волю. Він за допомогою усіх можливих аргументів, встав до лав Нацгвардії.

Свою мотивацію Антон виклав дуже коротко і чітко, як і належить справжньому воїну: «Я просто не хочу, щоб усе було як у 2014 році. Там мій дім, там народилася моя дитина, там немає місця для ворожих чобіт».

З перших днів він разом зі своїми новими побратимами-нацгвардійцями вирушив на лінію фронту. Там він і ніс свою важку службу, допоки вибух російського касетного снаряду не став триггером для його серця. За його словами, біль був нестерпним, немов воно зупинилось зовсім. Його евакуювали до шпиталю, стабілізували. Проте висновок їх був невтішним – йому, хлопцю років 35, необхідно робити стентування серця.

У його словах не відчувалося злості, болю чи відчаю, лише сум. Неодноразово нашу розмову переривав його телефон, коли дзвонили його фронтові друзі, яким він відповідав тихим та впевненим голосом: «Нічого, все добре. Призначили операцію. Скоро буду».

#Вірю_в_ЗСУ