Журналіст, який намагався протистояти в рідному регіоні російській пропаганді десятки років. Був учасником «народного руху», а потім – «Революції Гідності». Як говорить сам, – «завжди знав, що я українець і мріяв про Незалежну Україну».

До Дня Незалежності України ми поспілкувалися з журналістом про шлях до нашої свободи, його ціну та впевненість у Перемозі.

- Події, які є частиною вашого життя, для багатьох інших вже  історія. Спілкуючись зі свідками переломних для країни моментів, завжди цікаво знати – коли приходить усвідомлення, що настав час діяти?

- Я вже працював журналістом і цікавився закордонними медіа. У 1988 році я побачив в якомусь ЗМІ репортаж про те, що в Естонії створили «народний фронт», який виступав за відокремлення від Союзу. І мені якось стало соромно – а чому у нас такого немає? А вже у 1989-му і в нас з’явився цей рух, і я був присутній у Луганську на його перших установчих зборах.

- Одна з небагатьох ваших цитат в якості спікера, а не журналіста, така: «Кажуть, що "проект Україна" виявився невдалим, бо незалежність задешево нам дісталася. Категорично не згоден! Не з тим, що "задешево" - просто нам так нічого й не дісталося». Що ви мали на увазі?

- Було таке поняття – «неоколоніалізм». Коли англійці покинули свої колонії юридично, але фактично вони залишилися «господарями» на цій території. Це відбулося і з Україною. Росіяни були власниками більшості великих підприємств, Москва диктувала кого на які посади призначати, мали своїх представників в нашій обласній адміністрації і так далі. Тому я не можу погодитися, що це була незалежність, ми її виборюємо зараз.

- Яким для вас було 24 серпня 1991 року?

- Я дивився трансляцію з Верховної Ради, але, чесно кажучи, оптимізму проголошення Незалежності у мене тоді не викликало. Я вже тоді відчував, що немає у нас згуртованого суспільства і воно не було готовим втримати цю Незалежність.

- Коли з’явилися перші «тривожні дзвіночки», які свідчили про вплив на наше суспільство?

- Мабуть тоді, коли з посту мера Луганська прибрали Олексія Данилова – він був першим проукраїнським очільником і мав підтримку, але був незручний місцевим бізнесовим елітам, які потім і представляли «Партію регіонів».

- «Партія регіонів» отримала велику підтримку серед мешканців українського Донбасу. Чому так сталося?

- «Партія регіонів» - це вихідці з радянської номенклатури і вони перший час намагалися лавірувати між прихильниками демократії, але при цьому можна сказати, що між ними йшла певна боротьба за прихильність саме росії. А коли до влади прийшов Янукович, вже дійсно не залишилось ніяких сподівань на демократію.

- Саме тому і ви особисто підтримали Євромайдан?

- Я працював як журналіст там. Але, звісно, ситуація була чорно-біла, - було шкода людей і з’явилася огида до представників тодішньої влади.

- Чи виправдала себе Революція Гідності, - яка ваша особиста думка?

- Звісно. Ми не пропустили далі Януковича, а в України з’явилося ще 5 років для того, аби заново побудувати демократичні цінності в країні та об’єднати суспільство.

- А щодо свободи слова?

- Для журналіста свобода починається з можливості писати те, що він вважає важливим. Я особисто багато уваги приділяв збору фактичних даних про те, що Донбас завжди був українським, аби протистояти тим наративам, які поширювала російська пропаганда. Але це нікому не було цікаво, бо дуже потужно в нашому регіоні працювала машина російської пропаганди і на це давали багато грошей. У нас були російські газети, радіо, телебачення – майже всі ЗМІ.

- Якщо порівнювати – чим відрізнявся 2014 рік від 2022-го?

- 9 березня 2014-го біля пам’ятника Шевченка зібралося багато людей – з дітьми, у вишиванках, абсолютно щирі та з добротою. І тут з’явилася «чорна хмара» бойовиків, які професійно, з повною впевненістю в безкарності, били звичайних людей. А в 2022 році вже пішли ракети, снаряди та артилерія. Є різниця? Це свідчить про те, що російська агресія до нас збільшується, бо зараз вони відчувають, що вже не мають такого впливу на наше суспільство, як раніше.

- Що зробите першим, коли повернетеся до Луганська?

- Все, на що матиму сили. Зараз, якщо чесно, я маю більше надії на розвиток нашої держави і регіону в тому числі, ніж коли проголосили Незалежність. Боротьба за нашу Перемогу є прямою боротьбою за відновлення тієї Незалежності, яку ми не отримали в 1991 році. І після нашої Перемоги сусід-агресор вже ніколи до нас не сунеться.