Історик, який досліджував нацистський окупаційний режим на теренах Луганщини, а відчув на собі рашистський. 55 днів науковець перебував у полоні бійців «лнр» за свою проукраїнську позицію та допомогу українській армії. 

До Дня Незалежності України ми поспілкувалися з істориком про те, як багато українців об’єднувала Луганська «Просвіта», окупацію обласного центру та повернення додому.  

- Ви досліджували німецько-нацистський окупаційний режим та його особливості в Україні. Чим німецька окупація відрізняється від російської?

- Нічим. Я займався цими дослідженнями в 70-х роках і це все контролювалося радянською владою. Дослідження були про нацистський режим, але суть режиму однакова – як в італійських фашистів, так і в радянських комуністів, і така ж залишається в рашистів сьогодні. Це прояв тоталітаризму, мета якого – знищення людини.

- Коли ви зрозуміли, що також живете в тоталітарній системі?

- Не можна сказати однозначно. Під час навчання, та вже і під час роботи в Луганському національному університеті, я був знайомий із представниками українського дисидентського руху, земляками: Миколою Руденком – правозахисником, що був репресований, Василем Куком – останнім представником армії УПА. І коли я захотів дослідити їх справи, їх біографію – радянська влада не надавала доступу до цих матеріалів. І тому саме ці люди стали для мене ідеологами. Я перейняв від них ось це бажання до Незалежності і мрії про окрему українську державу.

- Як ви зустріли 24 серпня 1991 року, які були сподівання?

- Це дійсно була ейфорія. Сподівання були великі на те, що врешті-решт ми підемо тим шляхом, до якого так прагнули на початку ХХ століття, – в бік Європейських цінностей та демократії. Вірили, що не буде більше тоталітаризму, контролю і що ми будемо будувати майбутнє своїми руками. 

- Щодо влади – чи була довіра?

- Довіри особливої не було. На початку 90-х до Луганська часто приїздили і Левко Лук’яненко, і В’ячеслав Чорновіл – ми спілкувалися з ними про те, що необхідні дії аби будувати державу за принципами демократії. Але, на жаль, далі референдуму про Незалежність, який організував Кравчук, ми на той час не рухалися. Я дуже розчарувався, що продовжувалася і діяльність компартії, і представники радянської номенклатури знову потрапили до влади і очолили регіональні представництва.

- А далі – компартія перетворилася в «Партію регіонів»?

- Ні. «Партія Регіонів» - це була зовсім нова структура. Але за своїм вектором щось схоже з комуністами вони мали. Ми (мається на увазі Луганське обласне об’єднання «Просвіта») одразу зрозуміли, що це рука кремля і що там російські гроші. І ми, власне, відверто про це заявляли. Біля пам’ятника Шевченка в Луганську ми постійно проводили акції протесту, мітинги і, в 2014 році саме там ми підтримали Євромайдан.

- Щодо Євромайдану і подій 2014 року. Чи очікували ви, що Луганськ буде окупованим?

- Дуже багато представників владних структур перейшли на бік ворога, а без державного сектору було важко втримати місто. І також пропаганда, – Україна майже не володіла ЗМІ, за гроші ставили будь-які матеріали. На весь Луганськ була одна україномовна газета, редактором якої був я. Всі події розгорталися так, що окупація не була дивиною, але було сподівання на те, що все ж цього не станеться. І ми, просвітяни, також намагалися тримати цьому супротив.

- Що саме ви робили?

- Все, що було в наших силах. Ми збирали мітинги – до Дня народження Шевченка біля пам’ятника ми зібрали дуже багато людей, вся площа була заповнена. Поширювали листівки – лише за одну з них вже можна було «потрапити в немилість» окупаційної влади, яка зайняла адміністрацію. На листівках був текст «Смерть путіну! Смерть рашистам! Смерть усім колаборантам!». Коли зайшла перша українська бригада – 93­я – ми намагалися постачати їм продукти, пальне, ліки.

- Саме через це ви і потрапили до російського полону?

- Так. Мабуть так – мені там не пояснювали за що саме, але було точно зрозуміло, що в полон мене взяли просто через те, що я українець і завжди демонстрував це.

- Що відбувалося у полоні? Адже була інформація в різних джерелах і про вашу смерть, і про знущання?

- Так. Я пробув у них 55 днів. Звісно, умови були жахливі – замість туалету поставили спільне відро, а в СІЗО сиділи і жінки, і дівчата. Били, погрожували, морально давили. Мене завели до так званої «камери смертників» – звідти виводили людей і просто розстрілювали. От мене також туди посадили. Вимагали, аби я назвав імена та адреси тих, хто допомагає нашим військовим, але я називав їм тих, хто вже давно виїхав з міста.

- Як вам вдалося звільнитися?

- Дивом. Тоді часто вимикали світло, а генераторів не вистачало. Тому грати можна було відчинити, до того ж я працював у них на кухні і міг виходити, знав де і що лежить. Самі «охоронці» постійно пили та влаштовували застілля, тому насправді їм було на нас байдуже. Так і вдалося вийти, а далі вже діставався до блок-поста як міг. Як тільки побачив наш блок-пост, розплакався, мов дитина.

- А що зробите першим, коли повернетеся додому?

- Піду до пам’ятника Шевченка. Там багато було проведено заходів, тому хочеться повернутися і відновити цю традицію – збиратися біля Кобзаря та об’єднувати там українців.