Акторка, яка стала волонтеркою, аби здійснювати мрії наших дітей. Допомагає військовим, їздить з гуманітаркою на деокуповані території, підтримує сім’ї внутрішньо переміщених осіб.

В День Незалежності поговорили із Мариною про дитинство на Луганщині, пошук «України» в собі та про ту Незалежність, в якій житимуть наші майбутні покоління.

- Ви народилися вже в Незалежній, суверенній Україні. Але чи завжди ви відчували це?

- Чесно кажучи, не завжди. Я пройшла певний період «українізації». Я розмовляла російською мовою, в дитинстві ми всі росли в російському середовищі: слухали їхню музики, дивилися російські фільми та серіали. Моя родина, знайомі їздили до росії на заробітки. Тобто був дуже великий вплив російської культури.

- Коли стався «переломний момент» для вас?

- У 2014 році, коли я вступила до університету і навчалася у Богдана Бенюка. Саме він познайомив мене з нашою культурою, з нашою національною ідентичністю і від нього я перейняла таку патріотичну позицію, почала розмовляти українською. Але це був не швидкий процес.

- Ваш переїзд до Києва співпав із Євромайданом. Як ви тоді сприймали ці події?

- Я відверто не розуміла, що відбувається. Тому ставила собі багато запитань: чому вмирають люди, за що вони стоять на Майдані і за що вони борються. І почала цікавитися тим, чому це відбувається в моїй країні і хто в цьому винен. Багато про це думала і знаходила відповіді скрізь - навіть у своєму дитинстві. Коли я з бабусею їздила до росії, де вона працювала, вони чомусь завжди називали нас «хохлами» і з цим мирилися. Тобто ми для них завжди були рабами. Вони не хочуть, щоби ми були. І зараз ми маємо це припинити. Тоді я чітко зрозуміла хто я.

- Коли для вас почалася війна?

- Зрозуміло, що війна почалася не у 2022 році. І навіть не в 2014 році. Вона триває століттями, - це зрозуміло всім. Але до 24 лютого я не робила достатньо. Зараз мені за це соромно. Бо, можливо було б по іншому, якби ми всі засвоїли уроки, про які нас попереджали предки, - ще  Шевченко писав «кохайтеся, чорноброві, та не з москалями» - вони нас попереджали, але ми не розуміли.

- Саме тому ви почали волонтерити?

- В тому числі. Я займаюся саме роботою з дітьми – ми їздимо на деокуповані території, - веземо їм необхідне. Підтримуємо дітей, які виїхали, бо я розумію як це - коли тобі не хочуть здавати квартиру, коли батьки стоять перед вибором: придбати продукти, чи музичний інструмент дитині, яка професійно займалася музикою. Це все речі, через які проходила і моя родина. В мене є ще вісім молодших братів та сестер і я розумію стан дітей, в яких забирають дім, дитинство, мрії.

- Щодо вашого батьківського дому – ви хочете туди повернутися?

- Звісно. Я дуже багато уявляю собі наш день Перемоги - як ми будемо святкувати, як ми зберемося у рідних містах. Хочу поїхати до Кремінної - в мене там поховані батько та бабуся, і я навіть не знаю, чи знайду їх могили, бо розумію, що від міста може нічого не залишитись. Але я вірю, надіюся і роблю все, що в моїх силах. Хоча і розумію, що всеодно цього недостатньо.

- Так як ми спілкуємося з вами в День Незалежності, - якої Незалежності ви хотіли б для своїх дітей?

- Без русні. Я хочу, щоб мої діти завжди пам’ятали, якою ціною ми маємо цю Незалежність. Хочу, щоб вони знали і хотіли знати тих, хто здобув цю Незалежність, - ще так багато Героїв, яких ми не знаємо. А я хочу, щоб мої діти знали імена, прізвища тих, хто віддав своє життя. І завжди пам’ятали, хто наш ворог, задля того, щоб не допустити помилок, яких припустилися ми. І саме наша відповідальність за те, яким буде наше суспільство після Перемоги.