Письменник, який не мав права на публікації 18 років. Був «забороненим» радянською владою, через знайомство зі Стусом та Дзюбою. Сьогодні він живе під Києвом, але все ще мріє побачити квітучі сади та биті вулички рідного Андріанополя. Василь Голобородько є живим свідком того, як українців десятками років намагалася контролювати як не одна влада, так інша, аби перетворити нашу націю на «меншого брата» росії. До Дня Незалежності України ми поспілкувалися з письменником про ціну нашої свободи, причини та наслідки сусідства з росією та українську Луганщину.

- Ваше дитинство проходило в післявоєнний період. Тоді радянська влада з новими силами почала будувати у суспільстві образ «совєтского чєловєка». Але з огляду на вашу біографію ваша сім’я була іншою?

- Складна була доля моєї сім’ї. У 1929 р. моїх дідуся та бабусю розкуркули та вислали на Урал. Зі своєї родини я єдиний, хто зміг закінчити 10-класів у школі-інтернаті. Працювали в колгоспах, грошей не було. Так і казали: «грошей нема - купили трактор». А жили за те, що виростили самі: городину міняли на гроші у шахтарів.

- Коли ви вперше зіткнулися з несправедливістю чи тиском і зрозуміли, що прийшов час йти проти радянської системи?

- КДБ мною зацікавилося ще до того, як я почав якось опиратися. Я вступив до Київського університету ім. Шевченка, на філологічний факультет, але пропустив так званий «трудовий семестр» - коли всі студенти мали працювати у колгоспах. Я не поїхав працювати, бо навчався у театральному інституті, тому був змушений відрахуватися «за власним бажанням» і вже потім перевівся до Донецького університету. Але за цей час я встиг познайомитися із багатьма критиками, режисерами, поетами яких тоді радянська влада відносила до «неблагонадійних», саме тому і потрапив в поле зору КДБістів. Тоді могли навіть звільнити з роботи тільки за знайомства.

- Але, як я розумію, вас це не лякало, адже вже під час навчання в Донецькому університеті, ви поширювали роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Це був ваш протест проти влади?

- Абсолютно – ні. Сама робота цікава тим, що побудована на матеріалах з’їздів КомПартії, а вони мали багато суперечностей. Дзюба зібрав документ таким чином, що ця робота стала сарказмом на владу, хоча від початку він такої мети не ставив. Наприклад: на одному з’їзді партія вирішує відібрати у селян корів, щоб у селян з’явилося більше вільного часу. На другому – вони повертають цих корів, щоб було чим харчуватись. І так стосовно всього іншого. Для радянської влади це було просто дзеркалом. А пасквілем цю роботу вже визнали для того, аби були причини до ув’язнення Дзюби.

- Хотіла уточнити щодо мовного питання. З вами проводили якусь «профілактичну» роботу ті ж КДБісти, щодо того якою мовою писати та говорити?

- КДБіст, який тоді проводив зі мною розмову – був україномовним. Взагалі, тоді не було такого, що в селі люди говорили російською, Луганщина та Донеччина були україномовними. Але роками російська мова нав’язувалася населенню. В університетах українською читали лише українську мову та літературу і звісно, це призвело до того, що якось я приїхав до Луганська – і мене назвали там «бандерівцем».

- Ваша служба на Далекому Сході – це був вибір чи також тиск з боку влади?

- Через те, що я не погодився співпрацювати з КДБ моє життя, звісно, змінилося. Друкуватися не давали, навчатися також, - настав час йти до армії. КДБ зловтішалися запитуючи, де б я хотів служити - а я розумів, що це привід для знущань, тому відповідав їм те, чого вони не очікували почути. Наприклад, що хочу служити на Далекому Сході, а не в Україні - глузував з них трохи. Тому відбув армію я у Владивостоці в «Стройбаті» – будівельному батальйоні, який був більше схожий на в’язницю, аніж на військову частину.

- Чому радянська влада так боялася дисидентів, представників української інтелігенції?

- Бо у нас велика територія та багато людей. Я завжди говорив, що без України не було б Союзу. Тому саме ми і терпіли так багато горя, адже їм було потрібно, аби ми відчували себе «совєтскими» людьми, а не українськими. Дуже було помітно, що наша мова, наші традиції, навіть Шевченко – дуже їх дратували. І до сьогодні це не змінилося.

- Як вам було жити в «забороні»? Ви продовжували писати «в шухляду»?

- Складно. Я вже й не сподівався, що коли знову почну публікуватись. Але при цьому кілька моїх збірок виходили закордоном.

- Ситуація змінилася з проголошенням Незалежності?

- Не зовсім. Десь в час Перебудови з’явилося сподівання на зміни. Коли почався процес розпаду Союзу, - партійний осередок не розумів що й до чого, а тому зачаївся і став очікувати розвитку подій.

- Яким було 24 серпня 1991 року? Які у вас були очікування після проголошення Незалежності?

- Це було відновлення української Незалежності, - у чернетках Акту так і сказано. Насправді, вже особливих очікувань не було. Партійний осередок швидко прийняв ідею відокремлення України і був зацікавлений в тому, аби знову опинитися у верхівках владних структур. Руками КДБ була знищена «здорова» конкуренція для українських письменників, митців, політиків. Тому корумпованість влади, вплив та агресія росії залишалися питаннями часу.

- Чи вважаєте ви українське суспільство розділеним?

- Абсолютно ні! Я не знаю, хто це придумав, але ніяких розбіжностей між українцями не має. Те, що говоримо трохи по-різному – то це нормально. Як і кожна людина, - хтось говорить «в ніс», хтось картавить – але ж це однаково люди.

- Але ж, погодьтеся, бізнесові зв’язки, родинні, торгові відношення, принаймні, до 2014 були міцнішими із росіянами саме в прикордонних регіонах.

- В усіх регіонах так було. Ще КДБісти як робили: українську сім’ю розкуркулили, вивезли за Урал, а росіян – привезли працювати на ті самі шахти. Що стосується Луганщини, та й Донеччини, - то зверніть увагу на те, як багато дисидентів, представників культури та правозахисних груп саме з наших регіонів. І нікого не зупиняли родинні зв’язки чи таке інше. «За нами расєя, масква і арбат» - говорили приїжджі, і таким чином сіяли у суспільстві думку про те, що росія «велика держава», а як це насправді – ми зараз бачимо.

- Що зробите найпершим після деокупації регіону?

- Важко відповідати на це запитання. Я в 2014 році думав, що їду на два тижні з Луганська, а вже скоро буде 10 років, як не був вдома. Хочу в село своє, до річки, там сад у нас був великий. В мене мета - повернутися назад.