«На спідометр дивитись не було часу, всі були максимально сконцентровані на дорозі. У нашому КрАЗі була пряма лінія з капсульним кузовом, де сиділи люди. По ній я розмовляв з людьми та заспокоював у найтяжчі хвилини», – розповів рятувальник Роман Козлов.

Влітку 2014 року Роман гасив пожежі на Лисичанському нафтопереробному заводі, які виникали внаслідок обстрілів рашистів. У 2020 році він разом із своїм караулом локалізовував ділянки займань масових пожеж на Луганщині.
Вранці 24 лютого до нього зателефонував диспетчер частини і оголосив збір особового складу пожежників на якому було повідомлено про початок війни. Через активні бойові дії у Рубіжному його частину вивели до більш спокійного на той час Сєвєродонецька.

Варто зазначити, що незадовго до війни, Роман придбав у Сєвєрі квартиру та зробив у ній ремонт. Яке ж було його розчарування, коли він отримав виклик на до болю знайому адресу по вулиці Гагаріна. Прибувши на місце події він побачив, що запалювальний снаряд росіян поцілив у його будинок, а займання охопило три поверхи. Там була і його квартира.

Увесь цей час він разом з побратимами виїжджав на виклики з гасіння пожеж у місті та розвозив до бомбосховищ гумвантажі.

Невдовзі керівництвом була поставлена задача евакуйовувати людей на броньованій машині до безпечних місць. Спочатку він разом з водієм, молодшим сержантом Андрієм Василянським вивозив людей з навколишніх сіл навкруги Бахмуту. Їздили до Зайцевого, Кодеми, а під час однієї з поїздок до Переїзної, луганським рятувальникам вдалось евакуювати 40 осіб разом з пожитками і домашніми улюбленцями. Річ у тім, що 17,5 тонний броньований КрАЗ, має лише 17 посадкових місць.

Втім через деякий час, надійшов наступний наказ: евакуйовувати лисичан до Сіверська та Бахмуту. Для цього було організовано систему підвозу усіх бажаючих евакуюватися по місто до пожежної частини поблизу центрального ринку Лисичанська.

За його словами, найжахливіша картина чекала його попереду, коли він побачив кого він має евакуювати – брудні, голодні діти та старі, доведені до відчаю: «Я розумів, що моїм головним завданням є відвести цих людей подалі від вибухів та імовірної смерті від «русського міру» туди, де їм дадуть гарячу їжу, теплий душ та чисту постіль. Такі банальні та прості речі стали й для мене великою цінністю під час наших конвоїв».

Про курсування «дорогою життя», Роман відповідає дуже чітко та без зайвих емоцій: «Простріл дороги та прилеглих територій був постійний. Тому обрати якийсь підходящий момент було неможливо. У поїздках слухали свою інтуїцію, обираючи маршрут слідування. Бували дні, коли ми три рази їздили туди і назад, відвозячи їжу та ліки, а привозячи людей».

Планів на майбутнє Роман будує дуже конкретні – «буде земля – відбудуємось, але тільки у складі України».